Розділ «Князь Ігор»

І всі  без  поспіху, але  впевнено, грізно простують назустірч тій  темній лавині, що  швидко накочується на  них.

Супротивники зійшлися на два польоти стріли і зупинилися.

Від  половців рвучко вимчало кілька сотень лучників — випустили по  стрілі. Їм  відповіли руські стрільці.

Хтось  упав  у бур’ян. Болісно заіржав поранений кінь. Бій  зав’язався. Половці рушили в наступ.

У Ждана зліва  — князь Володимир, праворуч — колишній  смерд із  Глібова Івашко, якого князь уподобав і  взяв гриднем у свою  дружину. Це  був дужий, як  ведмідь, на  вигляд  трохи  наївний, та насправді меткий і гострий на розум муж.  Ждан із ним та ще  з кількома найближчими воями, за наказом Шварна, мали охороняти в  бою  князя. З  другого боку  це  мав  робити з досвідченими воїнами сам  тисяцький Шварн.

Як  тільки лучники повернулися в свої  ряди, Володимир Глібович опустив забрало.

— Копія до бою!  Вперед!

Ждан міцніше стиснув списа, вдарив коня. Через його голову шугонув рій  стріл, що  зустрілися в  повітрі з  половецькими. Ждан пригнувся. Дві чи три  ворожі стріли дзьобнули  в щит  і впали додолу. Його не зачепили. А хтось  зойкнув,  хтось  із  гуркотом упав  коням під  ноги, — обірвалося чиєсь життя.

Ждан краєм ока  бачить, як  з  одного боку  Шварн, а  з другого — Івашко своїми довгими копіями-ратищами  ціляться не  в своїх  супротивників, а в тих,  що  можуть зітнутися  з князем. Він  теж  повертає свій  спис трохи  вліво, насупроти половцеві, який мчить прямо на  князя.

Гуркіт від зіткнення сотень коней, копій, списів, щитів на  мить  оглушив його. Однак він  не  згубив з ока  половця, що,  як йому  здалося, цілився в князя, і направив йому  вістря списа в груди.  Сильний удар мало  не скинув його  на землю, та  він  утримався. Зате  супротивник змахнув руками і впав з коня навзнак, ламаючи ратище, що  пронизало його   наскрізь.

Ждан вихопив меча, кресонув по занесеній над ним  шаблі.  Другим ударом розрубав дерев’яний шолом ще  одного кочовика — і той,  глухо  скрикнувши, нахилився до  гриви коня.

Князь Володимир зі своїм полком все  глибше врубувався  в бойові ряди хана  Турундая, наводячи жах  на  батирів. Заковані в  лати, кольчуги та  залізні шоломи переяславці одним могутнім ударом розкололи орду  навпіл.

Ні  Турундай, ні інші  хани, ні рядові вояки не  ждали від урусів такого шаленого супротиву і натиску. Гадали — відразу  зламають хребта руському війську. А вийшло навпаки: їхні  чолові[36]  загони були  зупинені, а обидва крила, замість того,   щоб  оточити урусів, самі  опинилися  перед загрозою оточення.

Не  минуло й півгодини, як  половці похитнулися, подалися назад, почали відступати. Даремно Турундай лаявся, погрожував — ніхто  його  не слухався. Батири завертали коней  і, засліплені жахом, тікали в степ.

Володимир гнався за  ними до  полудня — рубав, колов, брав  у полон. І тільки тоді,  коли коні зовсім пристали, припинив погоню і наказав відступити до Орелі.

Здобич була велика — майже тисяча полонеників, зброя, одяг, коні... Та  не  в здобичі суть,  а в перемозі, вагомій перемозі. Володимир  відчував себе  щасливим і  на  радощах послав до Рюрика та Святослава аж трьох гінців. Повідомляв про  погром Турундая і просив поспішати на  допомогу, бо на  ранок сподівався приходу самого Коб’яка. 

4

Зустріч Турундая з  Коб’яком була  малоприємною для старого хана.  Коб’як не  порахувався з тим, що  Турундай — його  тесть, а при  війську, на  виду  у всіх,  схопив за  груди, люто  струсонув.

— Старий осел!  Скільки воїв  утратив! Сам   сорому набрався і мені  завдав!  — Від  природи Коб’як був  шалений, несамовитий, а тепер, роздратований нещасливим початком походу, не тямив себе  від гніву.  — Хоча  б одного полоненика  захопив, щоб  дізнатися, хто  з уруських князів прийшов на нашу  землю і з якою потугою! Так  жодного! Хоча  б курам на  сміх  якогось недолугого чи  пораненого... Горе  мені!

Турундай поривався щось сказати, та з його  сухих  запечених губ зривалося лише невиразне бурмотіння.