Розділ «Князь Ігор»

Нарешті Коб’як відпустив його, і Турундай прохрипів:

— То був князь Володимир Переяславський... Я сам  бачив  його  корогви...

— З якою ж він  силою прийшов?

— Тисячі чотири, не більше... Я гадав,  що роздавлю його, як  муху...  А вийшло...

— Гадав, гадав, — перекривив його Коб’як. — У  військовому ділі  уміння треба мати!  Розуму хоч  трохи!  А  ти поліз на  рожен, мов  дурний ішак!

У розмову втрутився хан  Содвак:

— Даремно  лаєш  тестя,  хане.   Ми   всі   були   впевнені, що   одним  ударом погромимо  урусів.   Та  військове щастя прихилилося  до   Володимира.  Однак  якщо  всією  силою поспішити, то  наздоженемо його. Переобтяжений здобиччю,   недалеко  він   відійшов.  Я   певен,  уруси  не   минуть наших  рук!

Коб’як задумався. Ще   роздувалися від  гніву  його   широкі  ніздрі, ще  кривився в злобі  хижий рот,  але  висловлена  Содваком  думка вже   захопила його. Гм,   Володимир, безперечно, допустився великої необачності, прийшовши в Половецьку землю з таким невеликим військом, і його  неважко буде  взяти в полон. Він,  мабуть, не  знав  і не  сподівався, що  Коб’як зібрався в  похід  і  стягнув в  один кулак усіх джигітів Нижнього Подніпров’я. Тим  гірше для  нього! Гм,  чотири тисячі уруських витязів на  чолі  з  самим князем  — то  ласа  пожива! Пощастило  б  тільки проковтнути! А чому  б не  спробувати? Сили для  цього є!..

— Ти  гадаєш, ми  наздоженемо його?

— Упевнений у цьому, — відповів Содвак.

— Тоді  не  гаймо часу!  Вирушаємо зразу  ж! Поміняйте стомлених коней на  свіжих — і в путь!

5

Наступив жаркий ранок 30 липня 1184 року. Володимир Глібович з передовим полком і здобиччю отаборився на рівному  березі, в закруті Орелі. Дав  стомленому війську і полону  денний спочинок. Далеко в полі, за горбами чатувала кінна сторожа.

Скупавшись у теплій орільській воді,  князь у білій  лляній сорочці сидів  на пригірку, сьорбав з дерев’яної миски гарячий  куліш і дивився, як  піднімається над  обрієм сонце.

День  обіцяв бути  спекотний, задушливий.

У повітрі висіла жовтувата імла.  Степове зілля   на  очах в’яло, никло додолу, віщуючи прихід недалекої осені.

Та на серці  у Володимира було легко, радісно. Він здобув неабияку перемогу, і слава  про  неї,  безперечно, рознесеться по  всій  Руській землі. Та  й  здобич немалу взяв — одних полонеників скільки! За  них  виміняє таку  ж  або  й  більшу кількість переяславців!..

Його думки були  перервані тривожним вигуком:

— Сторожа мчить!  Половці недалеко!

Всі посхоплювалися на  ноги. Князь підвівся теж. Збиваючи куряву, з-за  далеких горбів мчала сторожа.