Розділ «Князь Ігор»

Ярослав почервонів, на лобі у нього  виступив піт. Комусь іншому відповів би  різко, сердито, ні  від  кого  не  потерпів би подібних слів.  Та Святославові, який у дитинстві замінив йому  рано померлого батька, не  смів  сказати різкого слова. Хитрувати міг,  лицемірити міг,  а прямо, відверто сказати не смів.  Тому  заперечив тихо:

— Брате, все,  що  ти мовиш, то істинна правда. З одним не можу  погодитися — що  я сію зерно незгоди між  братією. Не  йти  в похід  — це  ще  не  означає, що  я розпочинаю усобицю. Ні,  я просто не  готовий до  походу. І військо моє  не готове, і сам  я погано себе  почуваю. Хіба  можна за це  осуджувати?

Всі  надовго замовкли. За  столом запала гнітюча тиша. Святослав відчував, що  Ярослав нещирий, що  причина відмови у чомусь іншому, а не  в недузі. Та не  хотів  він  затівати  на  людях сварку з  братом. Князі  Всеволод Чермний  і Олег, бачачи, що  батько мовчить, теж  не  сміли нічого сказати. Хани утупилися вузькими очима в стіл  і нічим не  виявляли своїх  почуттів. А  воєводи Андрій, Роман і  Тудор, дотримуючись неписаного закону, що  менші говорять тоді тільки, коли їх питають, взагалі за вечір  не проронили жодного  слова.

Врешті знову заговорив Рюрик. Заява його  було  для  всіх як  грім  серед  ясного неба.

— Якщо князь Ярослав не йде,  то я теж не йду! Оборона Руської землі  — наш  спільний обовя’зок, а не  тільки мій  чи Святославів!

Хтось  крякнув. Святослав розвів руками. Не  вистачало, щоб  князі, ще не вирушивши в похід, пересварилися. Що  ж тоді  сказати війську? Як  пояснити, що  одні  князі йдуть  у поле, а  інші   вертаються додому? Відмінити  похід? Але  ж сіверські князі досі простують до Сули. Що  ж вони скажуть, коли нікого там не застануть? Та й Володимир Глібович уже зібрався і чекає сигналу... Ох,  як  усе  негарно складається!

— Братіє, бачу,  поспішив я з походом, — почав він з болем  у голосі. — Не  домовився заздалегідь, не  попередив...

Хотів  швидше, щоб  до  весняного бездоріжжя повернутися назад... У цьому моя  вина... що  ж нам  тепер робити? Припинити похід?  Але  ж віз  покотився з гори  — не  легко його зупинити... Тому  ось  що  я намислив: якщо князі Ярослав і Рюрик не  йдуть  у похід, то й мені  негоже це  робити. Я теж повертаюся додому... Однак військо піде в поле! Замість себе я настановляю князя Ігоря як найстаршого і найбільш смисленого. А  до  зустрічі з  ним полки поведе мій  син князь Всеволод... Мета  походу  та ж сама  — перейти Ворсклу, знайти половецькі кочів’я і погромити їх! Бажано зустрітися з самим  Кончаком... Ти  не  перечиш, княже Рюрику?

— Ні,  не  перечу... Свій   полк я  вручаю князю Володимиру   Глібовичу. А  до  зустрічі з  ним поведе його   воєвода Андрій.

Святослав полегшено зітхнув. Здається, пощастило виплутатися із  безглуздого становища,  в  яке  завів  усіх  своїм лукавством брат  Ярослав.

— Тоді  досить розмов. Віддайте полкам наказ виступати завтра зі сходом сонця!

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

1

Дві  раті  — київська і  сіверська — зустрілися у неділю вранці біля  Лохвиці на Сулі.  У полках — ні веселих розмов, ні  сміху,  ні  гамору, як  це  звичайно буває, коли кінчається важкий перехід. Вої  похмуро, з жахом і люттю дивилися на розорене, сплюндроване Посулля. Все  знищено. Укріплені городки взяті  приступом і спалені, навколишні села  лежали безлюдні, мертві. Сніги на багато поприщ довкола почорніли  від диму  і попелу. Ні  людини живої, ні худоби, лиш  де-не-де поміж пустками гарчать здичавілі голодні собаки, гризучись біля  замерзлих трупів, та вороння тривожно каркає, кружляючи в холодному сірому небі.

Страшні спустошення викликали  в  серцях воїв   ненависть, а ненависть поривала до  відплати, до  зустрічі з  ненависним ворогом, що  десь  за  Ворсклою ділить  здобич та полон.

Особливо лютував князь  Володимир Глібович. Це   ж була   його земля —  Переяславська  Україна. Недавно ще багата, многолюдна,  тепер лежала вона  в  руїнах,  дихала пусткою і тліном. Було  від  чого  впадати в  шаленство! Він зчорнів на  лиці, схуд,  тільки очі  горіли сухим   блискучим вогнем!

Дізнавшись, що  Святослав передав йому   верховенство над  об’єднаними силами, Ігор   тут  же  наказав ставати на денний спочинок. Та  в  полках зчинився  галас. Найдужче кричали переяславці:

— Який зараз  може  бути відпочинок! Наздоганяймо Кончака!

— Погляньте, що  натворив окаянний!

— Веди, княже! Не  гайся!  Аж до Дону  підемо — розоримо  гнізда степових стерв’ятників!