Розділ «Князь Ігор»

Тишу порушив Рюрик:

— Що ж  тут  мислити? Зібралися всі  — отже, в  похід! Завтра ж і рушаймо! — і пристукнув рукою по  столу.

Це  був діяльний, розумний, хоча  запальний, гарячкуватий  князь. Рано здобувши київський стіл,   він  вів  довгу  і вперту боротьбу проти Святослава, який всіма  силами намагався вигнати його  з Києва. Не  раз спалахували між ними котори[25]  і  люті  січі,  не  раз  лилася на  берегах Дніпра кров їхніх  воїв.   А  три  роки тому  Святославів двоюрідний брат князь Ігор  навіть привів з собою Кончака та Коб’яка з ордами  на  допомогу. Правда, всім  — і Святославу, і Ігорю, і Кончаку — довелося тікати без  оглядки. Половці були  порубані на березі Дніпра, біля  Чортория, загинули хани  Козл Сотанович та  Кончаків брат   Єлтут Атракович,  два  сини Кончака потрапили в полон. Однак повністю скористатися з  цієї  блискучої перемоги Рюрик так  і  не  зумів. Йому на перешкоді стало впливове, багате  і могутнє київське боярство, яке  стомилося і почало розорятися від  безперервних кривавих міжусобиць, однак не хотіло  мати  в Києві сильного  князя, бо  боялося обмеження своїх  прав  і свобод. Тому ліпші київські мужі  порадили Рюрикові, нібито для  блага Руської землі, поступитися владою і  віддати Святославові Київ, а собі  залишити Київську землю. Рюрик погодився і сів  у  Білгороді. А  що  він  мав   робити? Без   боярства, без київської раті,  без підтримки чорних клобуків, що набирали все  більшої сили на  окраїнах Київської землі, він  міг  би втратити все...  Ось так у Київському князівстві з’явилося два співправителі — Святослав та Рюрик. Обидва досить могутні володарі, бо Святослав, крім  Києва, ще  мав  обширні володіння у Сіверській землі, а Рюрикові володіння простиралися від Сули  на сході і Росі  на півдні до Горині і Прип’яті на  заході  та півночі. І все  ж цей  дуумвірат[26]  означав разом з тим  і слабкість Київського князівства, бо  між  співправителями хоч і панував мир, одностайності не  було.

Зараз Рюрик не  міг  уторопати, чому  Святослав висловився так  туманно, невпевнено. Хитрує? Який смисл? Сам же затіяв похід!

— Безперечно, йти!  І погромити поганих! — повторив він  і обвів  усіх присутніх суворим поглядом своїх  холодних крицево-сірих очей.

Його зразу  ж  підтримав хан  Кунтувдей, дебелий круглоголовий торк[27]  років сорока. Він  долонею протер сите, обсмалене  морозом  лице,  блиснув  вузькими  чорними очима.

— Чому  князь Святослав так питає? Для чорних клобуків хан  Кончак, а  особливо хан  Коб’як — ворог... Людей б’є, скот  грабить... Чорний клобук іде  в похід  на  хана  Кончака і зловить його  на  аркан!

Хан  Кулдюр, щуплий, жовтолиций, мовчки хитав  головою.  А старший син  Святославів Всеволод Чермний,  прозваний так  за рудий, аж червоний, колір чуба  і бороди, здивовано знизав плечима.

— Хто  ж проти походу? Хіба  є в кого  інша думка? Військо зібране, готове в путь  — не  розпускати ж його  по  домівках!

Ярослав усміхнувся кутиками уст. Який гарячий у нього племінник! І, здається, натякає на  нього, пускає невидимі стріли в свого стрия? Ну  що  ж,  він  прийме виклик!

— Я  проти, — промовив він  тихо  і  ще  тихіше повторив:—  Я проти...

Всі  голови обернулися в  його  бік.  Чи  не  почулося їм? Святослав стиснув зуби. Він  так  і  знав!  Хитромудрий Ярослав приїхав для  того,  щоб  знову, як  це  бувало вже  не раз,  викинути коника!

— Чому, брате? — запитав, ледве  стримуючись. — Ти  ж знаєш, що  без  тебе,  без  твого  могутнього і хороброго полку ми  не  можемо сподіватися на  остаточний успіх... Для  задуманого походу в глибину Половецької землі  потрібні великі об’єднані сили!  Ти  ж підведеш нас  усіх!

— Нині, браття, не  ходіть!  — з  притиском сказав Ярослав.  — Який зимою похід?  Одні  муки!  Сніги, морози, безкормиця для  коней... На  носі  — весна. Розтане — буде  ще гірше... Давайте виждемо час і, якщо дасть  Бог, влітку  підемо.  Зберемо ще  більшу силу, погромимо половців і заженемо  Кончака за Дон, аж в Обези, як  колись Володимир Мономах загнав його батька Атрака... Залишилося  ж  зовсім небагато ждати — березень, квітень, травень... Зате  підготуємося як  слід!..  Та й недужий я зараз...

— У нас  уж все  готове, княже, — чого  ждати? Ніби для нас  первина робити зимові походи! Кончак же не ждав  весни,  а напав у найлютіші морози, в снігопади. І безкормиці не  боявся! — вигукнув Рюрик.

За  столом запанувала тиша. Ярослав не  поспішав відповідати Рюрикові на  його  справедливі слова, кривив губу.

Святослав осудливо похитав головою, пильно подивився на  Ярослава. Потім тихо  почав:

— Княже Ярославе, якщо між  братією не  буде  злагоди, то  ні  сьогодні, ні  завтра не  підемо ми  на  половців і не  заженемо їх  за  Дон  чи  в  Обези. Всі  біди  землі   нашої — від гордині князівської, від того,  що  князі про  мале  «се велике» почали мовити і, маючи волость, накидати оком на чуже  — се моє  і те моє  теж!..  Ні,  братіє, так  не  годиться! Котори та усобиці — то  загибель землі   нашої! Погані дивляться, що між  князями немає миру, і без  страху  нападають на  наші села  та городи, грабують добро наше, полон беруть, людей убивають...

— Брате, я  не  зачинаю усобиць, я  тільки кажу, що  не хочу йти зараз  у похід,  — стримано заперечив Ярослав. — Не хочу  мордувати ні воїв,  ні себе...

— Коли б тільки це,  Ярославе, — перебив його  Святослав.  — Коли б тільки це...  Та боюся, що  причина в чомусь іншому... От  тільки не  розумію в  чому... Коли помер наш батько князь Всеволод, то  я замінив його  тобі  і при  цьому не раз повчав, що не книжна премудрість прикрашає князя, а його  бажання служити землі  своїй, уміння смиряти свою гординю перед старшим князем — батьком чи братом, вуйком  чи стриєм, що  посідають великокнязівський стіл.  Смирення молодших зміцнює Руську землю, зарозумілість руйнує  її. Пощо руйнуєш братню злагоду і любов? Ми  з князем Рюриком нарешті дійшли згоди — і настав мир  на  Руській землі, а ти  хочеш його  при  корені зрубати. Негоже так  чинити, княже!