— Мамо! Варю! Тікайте сюди! У леваду! — гукнула вона щосили.
Та її голос розтанув у страшному ґвалті, що охопив усеньке село. Тоді вона кинулася бігти — і враз зупинилась. Хіба встигне? Ген на їхнє подвір’я завертає один чужинець, другий, третій... Вриваються в хатину... Чується приглушений скрик, дитячий вереск... О небо! Що там діється!.. Невже і мати, і Настуня вже мертві, загинули?
Вона переводить погляд на Іванове обійстя. Звідти долітає несамовитий крик Варі:
— Дітоньки-и!
Половець тягне її за коси, вона пручається. Тоді він б’є її, мов скотину, ногою в живіт, в’яже сирицею руки...
Любава хапає Жданка, хоче занести його за кущі, щоб не бачив того жаху, але хлопчина вже почув материн голос і кричить щосили, пронизливо:
— Мамо-о!
Половці почули той дитячий крик, побачили Любаву і Жданка. Один з них відразу ж метнувся вниз, до річки, швидко зачеберяв своїми викривленими ногами, що звикли до верхової їзди. На ходу ладнав лука...
Любава зі Жданком стрибнула в човен, бовтом щосили відштовхнулася від берега. На той бік! В очерети! До лісу! Швидше! Швидше! Тільки там можна сховатися від хижих людоловів!
Яка, одначе, широка ріка! Як поволі пливе човен! А половець уже збігає в леваду, піднімає лука, цілиться.
Стріла плюхається в воду зовсім недалеко — за кормою. Половець вищирив зуби, регоче і накладає другу стрілу. Він упевнений, що влучить! Швидше! Швидше! Вона упирається бовтом у дно — раз, другий! Шумить прозора вода, все ближче зелена стіна очеретів. Чи ж устигне?
Стріла цвьохнула над вухом, опекла плече.
— Тетю Любаво! У тебе кров! — кричить Жданко, показуючи на білий рукав, що почав червоніти.
Та думати про це ніколи. До кущів, до заростей зовсім недалеко — десять кроків, п’ять...
Вона оглядається. Половець усе ще регоче і накладає третю стрілу.
Ну, кінець! Тричі долю не випробовують!
Але тут човен із шелестом розсуває високий очерет і ховається в густих його заростях, а через мить упирається в твердий берег. Любава хапає на руки Жданка і, продираючись крізь жовто-зелений верболіз, біжить лісом. Біжить, не відчуваючи болю ні в плечі, ні в босих ногах, що ступають по колючій глиці, натикаються на сухе гілля та пеньки, ні в обличчі, по якому шмагає ялинове віття... Біжить до знемоги... І коли вже відчула, що останні сили залишають її, упала в траву, притиснула до себе маленьке тремтяче тільце хлоп’яти і безсило заридала...
4
В той час, як хан Кза із синами Романом та Чугаєм, зятем Костуком та своїми прибічниками плюндрував обидва береги Сейму, поволі наближаючись до Путивля, Кончак, розділивши свої сили на кілька загонів, напосівся на Посулля і винищував ті поодинокі селища й городки, які уціліли від попередніх нападів або зусиллями Володимира Переяславського були відбудовані. Терьтробичі спалили П’ятигірці, Тарголовичі — Лукім’я, Токсобичі дотла сплюндрували Мгар та Луку, Колобичі приступом взяли міцний кснятинський городок, а Єтебичі винищили все, що було живого, між Щеками і Сенчою. І тільки сам Кончак забарився під Лубном. Думав узяти його з ходу, та виявилося, що це міцний горішок — не по зубах, тому покликав на допомогу Токсобичів та Колобичів.
Посадник Мотига стояв на заборолі і дивився вниз, на берег Сули, де спішувалися свіжі половецькі загони. Був він заклопотаний, сумний. За чотири дні облоги і безперервних боїв на валах схуд, змарнів, очі запали, почервоніли від безсоння, борода скошлатилася, а руді вуса підгоріли, коли гасив пожежу, і з двох боків підковою охоплювали міцно стиснутого рота. Причому один кінець їх був довший, а другий, більше присмалений, коротший, і від того обличчя здавалося скривленим, ніби болів зуб чи підпухла щока.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім » автора Малик В.К. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Князь Ігор“ на сторінці 197. Приємного читання.