— Мамо, я до річки! Поперу білизну! З хати долинув материн голос:
— Іди, доню... Та будь обережна — не впади в воду, бо кладка ще від батька залишилася — стара і хистка вже!
Вони вже звикли одна одну називати матір’ю і донею і були раді, що між ними установилися такі приязні, родичівські взаємини.
З дверей вибіг Жданко. У вибілених на сонці полотняних штаненятах, що трималися на шлейці, перекинутій через плече, у такій же сорочці, білявочубий та синьоокий, він скидався на тендітного житнього колосочка, який щойно виклюнувся зі стрілки.
— І я з вами на річку! — гукнув з порога і застрибав на одній нозі.
— А бабуся пускає?
— Пускає, пускає! Вона годує Настуню, бо та маленька... А я сам поїв! Я вже великий!
Любава усміхнулась і подумала: як же любитиме вона свого Жданка, якщо так прив’язалася до цієї, по суті, чужої їй дитини!
— Ну йди! Та не пустуй! А то впадеш у річку та втопишся! Мама Варя плакатиме дуже! І ми всі будемо плакати!
— Я не пустуватиму! Я слухняний! — гукнув зраділий Жданко і вистрибом пустився по стежині.
Кладка була справді стара, почорніла, хистка і на два чи три пальці покривалася водою. Однак прати на ній було зручно.
Поряд з нею колихався на хвилях легкий сосновий човен, видовбаний Жданом узимку. У ньому лежав довгий гладенький бовт, щоб заганяти рибу в сіть, та липовий ковшик — вичерпувати воду. Відколи Ждан пішов у похід, стоїть човен без руху — чекає на свого господаря.
Склавши в нього білизну, Любава заходилася прати. Жданко бігав понад берегом — ловив прудкокрилих метеликів.
Сонце підбивалося все вище і вище. Скоро й обідати пора!.. Та раптом відчайдушний жіночий крик струсонув і сонячну тишу, що зависла над Сеймом і над левадами, і все навкіл:
— Людоньки-и! Половці!.. Убивають!.. Рятуйте!..
Прач випав із Любавиних рук. Дівчина глянула на село і завмерла від жаху: з трьох боків його затоплювали степовики, вони мчали вулицями, навпростець городами, вривалися, мов хижаки, у двори, в хати, нишпорили по хлівах, клунях, коморах, наздоганяли людей, що тікали в поле чи до річки, в левади чи в ліс, одних в’язали, інших убивали, тягнули все, що потрапляло під руку, виганяли з повіток худобу, коней, птицю... Ось запалав один куток, задимів другий. Стовп диму й вогню шугнули в синє небо... Всюди крики, тупіт, чужинська лайка, дитячий вереск, стогін поранених, чоловічі прокляття...
Жданко зіщулився, притулився до Любавиного коліна голівкою і тремтів, мов перелякане пташеня.
— Мені страшно!
Вона теж боялася. Страх скував її серце льодяним панциром. А потерплі ноги мов прикипіли до землі. Щось подібне вона відчула торік у Глібові, коли на нього несподівано напали сіверяни.
Жданків голос вивів її з остовпіння. Треба ж щось робити! Треба рятувати матір, Варю, маленьку Настуню! Ось-ось половці нагрянуть і до них!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім » автора Малик В.К. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Князь Ігор“ на сторінці 196. Приємного читання.