Розділ «Князь Ігор»

Нарешті Черниш порушив важку мовчанку.

— Княже, прошу до сніданку, бо лихо  лихом, а їсти  все одно треба...

— Та  який може  бути  сніданок! — скипів князь. — Ігор утаївся від мене, обманув мене, а я за його  столом стану  нині трапезувати! Не  буде  цього!  Зразу ж рушаймо до Чернігова! Поснідаємо на  човнах!

Два  дні,  що  пливли до Чернігова, Святослав був  сердитий  і все  підганяв гребців: швидше, швидше! Нарочних до брата  Ярослава не посилав, хотів  заявитися несподівано, як сніг  на  голову, і виказати йому  все,  що  накипіло на  душі. Ярослав обманув його теж.  Знав же,  що  пошле на  поміч Ігореві ковуїв, а  промовчав! Ігор   став  йому   ближчий, ніж рідний брат!  Ну  що  ж,  коли так, то  й  він  не  буде  з  ним няньчитися, потурати його  витівкам. Тепер або зі мною, або проти мене!  — вирішив Святослав.

Ніхто  не зустрічав його. І справді з’явився у Чернігів мов сніг  на голову. В’їздив у ворота злий, лютий. Ну,  начувайся, Ярославе!

І все   ж  Ярослава встигли попередити. Чернігівський князь зустрів старшого брата посеред широкого майдану перед Спаським собором і відразу кинувся йому  на  груди.

— Брате  мій,  таке   лихо!   Таке  лихо!   Якби  ти   тільки знав!   —  схлипнув він,  обіймаючи і  цілуючи Святослава в обидві щоки.

— Що  трапилося? Хтось захворів? Помер? — сторопів Святослав, відчуваючи, як щось обірвалося в грудях  і з серця щезли  всі  гіркі  слова, які  він  приготував для  молодшого брата.

— Ні,  ні,  дякувати всім  святим, усі живі  й здорові.

— Так  що  ж тебе  так  схвилювало? Кажи!

— Ігорів полк загинув! А сам  Ігор, поранений, потрапив до Кончака в полон!

— Звідки ти дізнався? — Святослав відчув  раптову слабкість, ніби  ноги підігнулися. — І невже так-таки весь  полк? Це  ж шість, вісім  або  й десять тисяч воїнів!

— Щойно прискочив Біловолод Просович, боярин тюркський, — він  і розповів...

— Веди  мене до нього!  — аж крикнув Святослав.

Обидва князі в супроводі княжичів та Святославових воєвод  зайшли до гридниці. Їм назустріч підвелися чернігівські воєводи та могути[76]. Низько вклонився схудлий, обшарпаний боярин-торк Біловолод Просович, а коли підняв голову, то всі  побачили в  його  запалених, почервонілих очах  сльози.

Святослав зупинився перед ним.

— Біловолоде, розкажи, як  це  було!

Торк з  натугою проковтнув гіркий клубок, що  здавив йому  горло.

— Княже, це  був  з  самого початку нещасливий  похід. Сонячне знамення застерігало князя Ігоря і  всіх  нас   від великої біди,  але  князь Ігор  не  зважив на  нього і повів нас далі — аж на Сюурлій та Каялу. У першій битві  з ордою хана Кзи ми  перемогли, та  другого дня  рано-вранці побачили, що вся сила  половецька оточила нас.  Почалася битва. Відразу був поранений у руку  князь Ігор. Весь  день  і всю  ніч  ми пробивалися до Дінця, але дістатися не змогли. Стріли летіли  на  нас  хмарами спозаранку й до  вечора, коні знесиліли від голоду  й спраги, багато воїнів полягло в тій битві. У неділю  опівдні упали знамена Ігореві...

— Де ж князі?