Розділ «Князь Ігор»

— Усі в полоні.

— А військо?

— Половина воїв  лягли трупом у степу  понад Каялою та були  поранені, інших похапали половці. Не  знаю, чи  й пощастило кому  втекти з того  побоїща...

— А тобі?

— Коли нас  притисли до озера, многі кинулися вплав до протилежного берега, але  і люди, і коні були  такі  стомлені, такі  спраглі і так  понапивалися води, що  не  могли пливти і всі потопилися. А я та ще кілька моїх  воїв  зуміли перепливти,  заховатися в кущах  і пересидіти там,  поки стемніло...

Святослав важко зітхнув.

— О любі  мої  браття, і синове, і мужі  землі  Руської! Дав би мені  Бог  притомити поганих, та не стримав юності і цим отворив поганим ворота на Руську землю. Воля  Господня да буде в усьому!  Наскільки раніше ремствував я на  Ігоря, настільки нині жаль  мені  Ігоря, брата  мого!..  О,  мої  синовці, Ігорю і Всеволоде! Рано єста  почали ви  Половецьку землю мечами разити, а собі  слави шукати! Безславно ви перемогли,  безславно пролили кров поганську! Ваші  хоробрі серця з  твердого булату   сковані, а  в  звитязі загартовані! Що ж натворили ви  моїй  срібній сивині? — Він  знову заплакав, а заспокоївшись, махнув Біловолоду Просовичу, щоб  вийшов, і,  коли той  причинив за  собою двері, повернувся до  Ярослава: — Брате, збирай боярську думу  — будемо радитися, що  нам  тепер робити.

— Майже всі мої бояри тут, княже, і твої теж,  — відповів Ярослав. — Ти  старший — сідай  на  моє  місце і кажи, що нам  робити, а ми  послухаємо.

— Гаразд. Хай  буде  так.  Зараз не  до  сперечань, — погодився Святослав і  зайняв  чільне місце за  князівським столом. Коли всі  повсідалися довкола, зміцнілим голосом, у якому вже  відчувалася давно вироблена звичка наказувати,  промовив: — Братіє і дружино, замислив я  цього літа великий похід  на  половців — аж  на  Дон. Та  Бог  розсудив інакше. Молоді, нерозумні князі  Ігор   та  Всеволод, утаївшись від  мене, самі  пішли в  степ, щоб   тільки собі  слави зажити, — і зазнали страшної поразки. Такої ще  й  не  бувало  на  Руській землі!  Не  бувало!  Вся  Сіверська земля залишилася оголена, беззахисна. Ігор  та Всеволод відчинили половцям ворота на  Русь!  Не  сьогодні, то  завтра вони будуть  на  Сеймі —  і  потече кров  люду   нашого,  запалають городи та  села...

Він  замовк і задумався. Пригнічені бояри мовчали теж.

— Що  ж нам  робити? — спитав Ярослав тихо.  Він відчував  свою  провину.

— Що  нам  робити? — перепитав Святослав і тут же твердо відповів: — Загородити Полю ворота на  Русь  черленими щитами! Зупинити Кончака, Кзу  та  інших ханів!  Рятувати землю нашу від спустошення, а люд  наш  від загибелі!.. Передусім треба  захистити беззахисне Посем’я!

— І як  же це  зробити? Якими силами?

— А  ось   як... Мої   сини Олег   та  Володимир з  двома полками, що  йдуть  зі  мною, повернуть зараз же  на  Сейм, до  Путивля. З  ними піде  воєвода Тудор, воїн   сміливий  і досвідчений... Зробіть там,  князі, все,  аби  захистити ту землю!  Не   гайте   ні  хвилини! Там   залишилася княгиня  Ярославна з дітьми!..

— Слухаємося, княже, — схилили голови молоді князі.

— Ти,  Ярославе, негайно збирай дружини свої  і стань по Острі!  Жди  з Києва моїх  нарочних. Може бути,  що  половці, охоплені гординею після перемоги над  Ігорем, підуть  не  на Сейм, а  на  Переяслав або  й  на  Київ. Швидше всього на Київ!  Тоді  ми  станемо проти них!

— Добре!  — відгукнувся Ярослав.

— Нині ж я напишу листа у Смоленськ до князя Давида Ростиславича! У Турів,  у Пінськ, у Луцьк пошлю гінців, щоб ішли князі, не барячись, на допомогу Києву... І зразу  ж, ще сьогодні, сам  відправлюся до свого стольного града!..  Тепер нема чого  думати про  похід.   Тепер головне — зібрати всі сили Руської землі  на відсіч  Кончакові та його  ордам!.. Ідіть усі і робіть те,  що  велить вам  ваш  обов’язок! Ідіть!

3

Любава витягла з жлукта ще  гарячі, добре  визолені сорочки та спідниці, повісила на коромисло, підняла на плече і гукнула в розчинені двері  хатини: