Розділ «Князь Ігор»

— Я з радістю полетіла б з тобою, мій соколе! — не менш палко відгукнулася Настя, стискуючи парубкові руку.  — Від цих  полинів, від  цих  табунів, від  гірких димів, від  свого старого осоружного хана-мужа! На  край світу!

У них,  видно, були однакові серця, однакові душі — палкі,  вразливі, безпосередні, влюбливі, і досить їм було  обмінятися поглядами, доторкнутися одне  до  одного пальцями рук,  як  від  цих  поглядів і дотиків, як  від  удару  кресала об кремінь, раптово спалахнув вогонь.

— Ждане, сестра  прийшла! — гукнув  у юрту Янь і шепнув Насті: — Ти  приходитимеш до нас?  Приходь!..

— Не   часто...  Але   якщо ти   зможеш,  то  прийдеш  до мене...

— А хан?

— Хан  Туглій натякав, що  скоро піде  в похід...

— У похід?  Куди?

— А куди  ходять половці? Звісно, на  Русь... Кляті! Вийшов Ждан. Зрадів сестрі — обняв, поцілував.

— Дякую, що  прийшла.

— Принесла вам  ласощів, бо хтозна, чи нагодують тут.— І всунула Жданові в руки  кошика.

— З голоду  не  помремо. Кумис і м’ясо дають.

Він  одніс кошика в юрту  і зразу  ж повернувся, щоб  розпитати сестрицю про  її життя, та  Настя раптом метнулася тікати.

— Кончак! — показала вона в бік  половецького селища і шаснула в кущі, що  густо  кучерявилися по  березі.

З  юрти   вийшли Ігор   та  Славута, примружилися проти сонця.

До них  наближався загін  вершників. Попереду на гнідому огирі  горбатився Кончак. Від його  могутньої статури віяло нестримною дикою силою і хижістю. Він чимось скидався   на   степового беркута: гострий погляд вузьких очей, гачкоподібний, злегка приплюснутий при   кінці ніс,   чіпкі руки...

Сторожі-джигіти завмерли перед ним у  шанобливому поклоні.

Не  злазячи з коня, Кончак привітався:

— Здоровий будь,  княже! Привіз я тобі твого  тисяцького, як  ти  просив, — ось  він!  — і показав на  Рагуїла. Той  зліз  з коня, вклонився князеві, а Кончак повів далі:  — А забираю боярина Славуту, якого викупив його племінник Самуїл, київський купець і мій  приятель. Вони сьогодні ж, негайно від’їжджають додому... Гадаю, що  це добра  нагода для  тебе, княже, сповістити кого  слід,  щоб  готували викуп... За тебе — дві тисячі гривень, за князів — по тисячі, за думних бояр  — по  двісті, за воєвод — по  сто,  а дружинників і простих воїв обміняємо на наших бранців, яких  на Русі також достатньо... Чим швидше прибуде викуп, тим  раніше поїдеш до  своєї Ярославни, княже... Що  хочеш передати додому, кажи, бо я  поспішаю і  Славуту зараз  візьму з  собою.  Самуїл уже зібрався в дорогу...

Ігор  обняв боярина, заглянув в очі:

— Учителю, я  каюся, що  не  послухався тебе,   —  промовив глухо,   з  болем. — Але  є  каяття, та  нема вороття!.. У  тому,  що   трапилося,  один  я  винен  —  і  більше  ніхто! Так   і  на   Русі   скажи  —  один  я!..  Єдиним  виправданням для   мене  є  те,  що   бився  на  полі   бою,  скільки  сил   мав! Усі  князі,  бояри, воєводи і  вої  билися ще  краще. Звідси скачи прямо в Путивль до  княгині Євфросинії — розповіси,  як  усе  було... Ну,  сам  знаєш... Скажи, хай  відправить заупокійну молитву за  убієнних, а молебень — за  живих... Знаю, що  такого викупу, який хочуть  хани, не  тільки моє князівство, а й  Чернігівське не  назбирає. Тож  хай  просить батька,  князя  Ярослава  Галицького та  Святослава  Київського...  Хоча   на   Святослава  надія  мала   —  не   друг   він мені, не  друг...