Сон не йшов. Боліла рука. Боліла душа. Перед заплющеними очима, мов покара, стояло широке поле, всіяне тілами загиблих руських воїнів, зринали обличчя брата, сина, племінника, у вухах лунав невгаваючий шум бою — крики, стогони, брязкіт шабель, тріск списів, іржання коней... Боже, Боже, яке нещастя!
Він довго стогнав, вертівся, міцно склеплював повіки — і все ніяк не міг заснути. І тільки десь опівночі, коли у половецькому кочовищі завмер людський гомін і затих гавкіт собак, він поринув у забуття...
Славута, Ждан і Янь поснули теж.
Прокинулися від того, що хтось досить голосно сперечався зі сторожею. Янь відкинув полог, виглянув надвір.
Сонце вже стояло високо — добиралося до полудня. З кочовища долітали вигуки, співи — там відновилися розпочаті вчора вечором гуляння.
Перед юртою двоє сторожів — а це вже були не підстаркуваті воїни, а молоденькі джигіти, судячи по одягу і зброї, з багатих родин — сперечалися з Настею. Ханша стояла рум’яна, гарна, розгнівана, з кошиком в руках. Перед нею молодики схрестили списи й не пускали до юрти, де відпочивав полонений уруський князь.
— Та пропустіть же, іродові душі! Там мій брат! — гарячкувала Настя і напирала грудьми на списи.
Джигіти вертіли головами.
— Не велено!
— Хто не велів? Та я поскаржуся ханові Туглієві, моєму чоловікові, і він вас, молокососів...
Тут вона побачила Яня і завмерла, вражена красою молодого витязя-сіверянина. Злий вираз миттю злетів з її лиця, а рожеві губенята розтулилися у приязній усмішці, показуючи білі, блискучі, мов перламутр, зуби. Великі очі сяйнули блакиттю весняного неба.
Вона таки була гарна, ця Настя-ханша! Її слов’янська врода, одягнута в барвистий східний одяг, була така яскрава, вражаюча, що Янь на якусь мить позбувся мови.
Учора, коли вона, схвильована, зарюмсана, тулилася до Жданового коліна і щось жебоніла йому крізь сльози, він не звернув на неї уваги. Та й не до того було йому! Стомлений, спраглий, пригнічений нечуваною поразкою, він тоді ледве тримався в сідлі... А нині, дужий, молодий, відпочилий, знову відчув у своєму тілі нестримну жагу життя. Знову сяє сонце, співають птахи, лунко б’ється в грудях серце... Ні, він був не з тих, хто довго сумує, хто живе спомином про вчорашній день, коли є день нинішній, що несе нові радощі і свіжі відчуття!
— Хто ти? Дівчино! — нарешті спромігся він на мову. Настя потягнулася до нього, мов квітка до сонця.
— Я Жданова сестра — Настя... Жона хана Туглія... Власне, полонянка... А ти хто?
— А я — Янь... Тобто — Іван, син новгород-сіверського тисяцького Рагуїла, якщо чувала...
Він підійшов до джигітів і розвів їхні списи. Ті, видивившись на багате вбрання бранця і думаючи, що це сам князь Ігор, розступилися, даючи дорогу Насті.
Янь узяв її за руку, повів до юрти.
— Дякую, Яню, — шепнула Настя. — А то ці цербери...
— Коли б мені крила, то я соколом злинув би в небо і вирвав тебе з пазурів цих степових стерв’ятників, красуне! — запально вигукнув Янь. — Хіба твоє місце тут?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім » автора Малик В.К. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Князь Ігор“ на сторінці 186. Приємного читання.