Розділ «Князь Ігор»

Сон не йшов. Боліла рука.  Боліла душа.  Перед заплющеними очима, мов  покара, стояло широке поле, всіяне тілами  загиблих руських воїнів, зринали обличчя брата, сина, племінника, у вухах лунав  невгаваючий шум  бою  — крики, стогони, брязкіт шабель, тріск списів, іржання коней... Боже, Боже, яке  нещастя!

Він  довго  стогнав, вертівся, міцно склеплював повіки — і все  ніяк не  міг  заснути. І тільки десь  опівночі, коли у половецькому кочовищі завмер людський гомін і затих  гавкіт собак, він  поринув у забуття...

Славута, Ждан і Янь  поснули теж.

Прокинулися від  того,  що  хтось  досить голосно сперечався зі сторожею. Янь  відкинув полог, виглянув надвір.

Сонце вже   стояло високо —  добиралося до  полудня. З кочовища долітали вигуки, співи — там  відновилися розпочаті вчора вечором гуляння.

Перед юртою двоє  сторожів — а це вже  були  не підстаркуваті  воїни, а молоденькі джигіти, судячи по  одягу  і зброї, з багатих родин — сперечалися з  Настею. Ханша стояла рум’яна, гарна, розгнівана, з кошиком в руках.  Перед нею молодики схрестили списи й не  пускали до юрти, де відпочивав полонений уруський князь.

— Та пропустіть же, іродові душі! Там  мій брат! — гарячкувала Настя і напирала грудьми на  списи.

Джигіти вертіли головами.

— Не  велено!

— Хто не  велів?  Та я поскаржуся ханові Туглієві, моєму чоловікові, і він  вас,  молокососів...

Тут  вона побачила Яня  і завмерла, вражена красою молодого витязя-сіверянина. Злий вираз миттю злетів  з її лиця, а рожеві губенята розтулилися у приязній усмішці, показуючи  білі,  блискучі, мов  перламутр, зуби.  Великі очі сяйнули блакиттю весняного неба.

Вона таки була  гарна, ця  Настя-ханша! Її  слов’янська врода, одягнута в барвистий східний одяг,  була така  яскрава, вражаюча, що  Янь  на  якусь мить  позбувся мови.

Учора, коли вона, схвильована, зарюмсана, тулилася до Жданового коліна і щось жебоніла йому  крізь  сльози, він не звернув на неї уваги. Та й не до того  було йому! Стомлений, спраглий, пригнічений нечуваною поразкою, він  тоді  ледве тримався в сідлі... А нині, дужий, молодий, відпочилий, знову  відчув у  своєму тілі  нестримну жагу  життя. Знову сяє сонце,  співають птахи, лунко б’ється в  грудях  серце... Ні, він  був  не  з тих,  хто  довго  сумує, хто  живе  спомином про вчорашній день, коли є день  нинішній, що несе  нові  радощі і свіжі  відчуття!

— Хто  ти?  Дівчино! — нарешті спромігся він  на  мову. Настя потягнулася до нього, мов  квітка до сонця.

— Я Жданова сестра  — Настя... Жона хана Туглія... Власне,  полонянка... А ти хто?

— А я — Янь... Тобто — Іван, син  новгород-сіверського тисяцького Рагуїла, якщо чувала...

Він підійшов до джигітів і розвів їхні списи. Ті, видивившись на багате  вбрання бранця і думаючи, що  це сам  князь Ігор, розступилися, даючи дорогу  Насті.

Янь  узяв  її за руку,  повів до юрти.

— Дякую, Яню, — шепнула Настя. — А то ці цербери...

— Коли б  мені  крила, то  я  соколом злинув би  в  небо і  вирвав тебе  з  пазурів цих  степових стерв’ятників,  красуне!   —   запально  вигукнув  Янь.  —   Хіба    твоє  місце тут?