Розділ «Князь Ігор»

Ждан затулив обличчя руками, схилився коневі до гриви і голосно заридав. А Кончак, що уважно слухав  цю розмову, красномовним жестом показав охоронцю на  пораненого,  і той  одним ударом шаблі позбавив його  нелюдських мук...

Шлях їхній   лежав на  Тор, у кочовище великого хана, понад озером, де  загинули ковуї  і де  до  останнього бився яр-тур Всеволод. Береги озера, як і поле, були  завалені вбитими і пораненими. На  них  з огидно-радісним карканням уже спускалося вороння. Чим далі  вони від’їздили від Каяли,  тим  більше серед  кочівників проявлялася радість перемоги. Назустріч воїнам, що  поверталися з кочовища зі здобиччю, поспішали всі,  хто  міг  ходити. Лунали співи, гули бубни. Половецькі дівчата радісно зустрічали переможцівбатирів, приймали від  них  подарунки — золоті та  срібні хрестики, персні, фібули-застібки, гривні. Радість і веселість переповнювала серця кочівників.

А  на  серці у  Ігоря та  його супутників було  нелегко...

«Пересів ти, княже, із золотого сідла в сідло  поганина-кочівника, у сідло  рабське!» — думав  Ігор, з болем і тугою  озираючись на  безкраїй Половецький степ, де  полягло його військо.

На  Торі, біля  броду, Кончак під’їхав до Ігоря.

— Княже, ради  нашої колишньої дружби, ради  тих двох тисяч гривень, які ти рано  чи пізно внесеш як викуп за свою свободу, я  не  закую тебе  в  залізні пута  і не  кину до  ями. Я відведу  тобі простору юрту,  де ти житимеш зі своїми людьми,  з якими побажаєш. Тобі слугуватимуть двадцять джигітів з ханських та байських родин, вони ж і охоронятимуть тебе від  розбійників-татів, якими повниться степ. Ти  зможеш вільно їздити по кочовищу, полювати, розважатися, джигіти завжди будуть  до твоїх  послуг...

— Дякую, хане.  Ти  добрий, — відповів Ігор.

— Я не втрачаю надії  породичатися з тобою, Ігорю. Адже ми  свати, і діти  наші підросли. Твій  син  — витязь, а  моя донька — на  виданні.

— Майбутнє покаже, — байдужно відповів на  це  Ігор.

— Так, майбутнє покаже, — погодився Кончак і підвів очі.  — Чого ще  бажаєш, княже? Кажи! Вволю!

Ігор  пильно подивився на  хана.  Чого він  заграє з ним? Які  його  потаємні наміри?

А вголос сказав:

— Якщо живий мій  тисяцький Рагуїл, то  пришли його до мене, хане.  І священика б мені...

— Ну,  попів та  дяків ваших у нас  хоч  відбавляй! Якого захочеш, такого і пришлю...

— Я не хочу,  щоб  це був раб... Я хочу,  щоб  був зі святою службою!

— І таких  є достатньо! Серед половців уже багато хрещених.  Особливо коли мати  — русинка... Мій  син  Юрій теж похрещений... Отже, піп  тобі  буде!..  Навіть з Русі  привеземо... З города Дінця... Ще  що?

— Більше нічого.

— Ну,  тоді  прощавай... Сторожа допровадить тебе  куди слід,  а я — до свого народу!  Перемога ж! Та ще  яка!

І Кончак, зловтішно посміхнувшись, приострожив свого баского коня і погнав через  річку  на  той  берег.

А там,  серед  темних гостроверхих веж,  кипіли веселі юрмища кочівників, гриміли тулумбаси, заливалися ріжки, гули домри, то тут,  то там  спалахували й радісно дзвеніли тягучі половецькі пісні... Половці урочисто відзначали перемогу над  Ігорем.