Розділ «Князь Ігор»

7

Ігор  думав, що  з  від’їздом Кончака його  душевні муки стишаться. Він  пірне у темне нутро  половецької юрти, впаде  на  шорстку кошму і забудеться у важкому непробудному  сні.

Та він  помилився.

Як  тільки перебралися на  той  бік  Тору, кожному бранцеві  половці накинули на  шию аркан і,  хоча  й  не  змусили злазити з коней, у такому ганебному стані  потягли через  усе стійбище — напоказ людям.

Попереду тягнули Ігоря.

Краще б йому  було загинути, лягти трупом на бойовищі, ніж терпіти таке  приниження! Кругом нього і його  супутників ревло, біснувалося розбурхане людське море. Воїни, потрясаючи зброєю, погрожували їм смертю, жінки простягали  до  них  руки,  вимагали повернути загиблих чоловіків і синів, щось  кричали, посилали вслід  прокляття, чорноголові босоногі дітлахи вищали, жбурляли на  них  гарячий присок і бігли  попереду, показуючи язики.

Ігор  нахилив голову, зіщулився і ні на  кого  не  підводив очей. А звідусіль летіло:

— Кинязь  Ігор!   Кинязь  Ігор!   У-лю-лю-лю!   У-люлю-лю!

Раптом все  завмерло, мов  обірвалося. Настала мертва тиша.

Ігор  підвів голову і на  узвишші побачив Кончака, що  в своєму бойовому обладунку, так,  як  прибув з Каяли, сидів, вивищуючись над  іншими ханами та  баями, на  своєму гарячому коні. Десниця його була  піднята вгору. То  вона, видно, раптово обірвала те страхітливе ревище, що  можливе тільки в розлютованій орді.

— Зніміть з  них  аркани! — наказав Кончак. — У  бою князь Ігор  був нашим ворогом, противником, а нині він мій гість!  І хай  ніхто  не  посміє ображати його  ні  словом, ні  ділом!

Аркани миттю впали додолу. Натовп розступився, утворюючи широку дорогу  аж до Тору, де на  високому березі, у затінку верб  та  тополь, темніла одинока юрта. Бранці зрозуміли, що  то їхнє  житло і їх зараз допровадять туди.

Ігор  був такий приголомшений, що  навіть не  міг уторопати, чи  все,  що  скоїлося з ними щойно, було  заздалегідь придумане Кончаком,  щоб принизити його ще  раз, дати відчути йому  ганебність рабського становища, а потім показати себе  з найкращого боку, чи  хан  нічого не  знав  і все те зробила на  свій  розсуд сторожа. Чи  так,  чи  інак, а принизили його  достатньо — довіку пам’ятатиме!

Мовчанка затягувалася. Охоронці ждали знака, щоб  рушати, та  Кончак незворушно, мов  закам’янілий, сидів   на коні і пильно дивився на  Ігоря та його  супутників. Про що він  думав?   Що   ховалося під  його  нахмуреним чолом? Які нові  заміри виношував він?

Ігореві же хотілося якнайшвидше втекти звідси, щезнути з-перед сотень очей, що  невідривно стежили за ним, обмацували його  доскіпливими поглядами з ніг до голови. Врешті він  не  витримав і торкнув острогами коня.

Та  Воронець не  встиг зробити й  кількох кроків, як  у напруженій тиші  несподівано пролунало два  голоси. Спочатку  жіночий:

— Ждане! Братику! Ти? І тут же чоловічий:

— Вуйку  Славуто! Це  я! Самуїл! Ігор  оглянувся.

З натовпу пробиралося двоє:  з одного боку  — гарно вдягнута  молодиця, з  виду  русинка, а  з  другого — рудочубий кремезний  муж, русич, що  і  одягом, і  статурою своєю,  і кольором чуба  та  бороди відрізнявся серед   чорноголових, переважно тонкостанних половців.

Жінка припала до Жданового коліна, заридала.