Розділ «Князь Ігор»

— Проклятий душогуб!  Кощій Безсмертний! Виродок! — почулися голоси.

Володимир підняв руку.

— Ось   тому   я  й  прибув до  вас.   Хочу  всіх,   хто  здатен тримати меча, хто  вміє стріляти з  лука   і  вражати ворога списом, закликати до  війська. А хто  ще  не  навчився, той мусить навчитися від бувалих воїв!

Ждан виступив наперед.

— Вербівчани всі  підуть, княже! Бо  тяжко постраждали вони від половців, бо люта  туга  і жадоба помсти змушують до цього!  Небагато нас, зброї  і коней у нас малувато, та, будь певен, життя свого не  пошкодуємо, аби  лиш  помститися за свою  біду і перекрити ворогові шлях  на  рідну  землю!

— За  зброєю та  кіньми діло  не  стане: зброю візьмете у моїх  коморах, а коней — з моїх  табунів!

— Тоді, як настане час,  дай нам  знати, і ми прийдемо до Путивля! — твердо  пообіцяв Ждан і звернувся до гурту: — Чи так  я кажу, земляки?

Вербівчани загули одностайно:

— Так, так!  Усі  виступимо проти поганих! Не  пустимо супостатів на  свою  землю!

Володимирове обличчя проясніло, розпогодилося: його невеличка волость таки виставить, як  він  обіцяв батькові, цілий полк у тисячу воїв!  Не  стільки, як  батько чи  стрий Всеволод, та  все  ж  цілий полк! І йому не  соромно  буде, поблискуючи золотим шоломом, стати  попереду під барвистим  князівським стягом.

2

Десь  у ті дні,  коли юний князь Володимир Путивльський об’їздив свою  волость, київський гридень Кузьмище верстав разом з сотнею воїв  нелегкий шлях  з Києва до города Лубна  на  Сулі.

Одержавши звістку від  лубенського посадника Мотиги про  те,  що  Кончак готує  великий зимовий похід  на  Русь, Святослав спорядив на  нічийну землю між  Сулою та  Ворсклою сторожову сотню.

Виїхавши з Києва рано в середу, валка в суботу  ввечері вже в’їхала  через  перекидний дерев’яний міст у Лубен. Поки вої  порали коней і ставали на  нічліг, Кузьмище поспішив до  свого земляка і друга  посадника Мотиги і застукав держаком меча  у міцні дубові  двері.

В добре  натопленій горниці, освітленій восковою свічкою, сиділо двоє: сам  посадник, плечистий рудобородий черевань, та кароокий чорнявий юнак, що  обличчям і одягом  дуже  скидався на  половця.

— Вечір  добрий, друже! Не впізнаєш? — привітався прибулий.

— Кузьмище! От не ждав! — вигукнув Мотига і, схопившись з лави, кинувся обнімати несподіваного гостя. — Ти сам  чи  з князем?

— Сам, із сотнею воїв,  — стримано відповів Кузьмище, скидаючи кожуха і підозріло глипаючи на  незнайомця, що прислухався до їхньої розмови.

— Що  ж тебе  привело сюди?

— Твоя звістка, друже.