— Про Кончака?
— Угу, — похмуро прогув Кузьмище, незадоволений тим, що Мотига при посторонньому розпитує його про те, що не всім потрібно було знати. Не діждавшись від Мотиги пояснення, хто його гість, він запитав прямо: — А це що за хлопець? Не половець, часом?
Мотига зареготав.
— Ну й око в тебе! Це справді половець, але незвичайний. Саме він приніс звістку про наміри Кончака. При ньому можна говорити відверто. Його звати Овлуром, тобто Лавром по-нашому, бо він хрещений половець. І, як я вже сказав, незвичайний!
Повісивши кожуха і баранячу шапку на дубовий кілочок, Кузьмище сів до столу, пильно приглядаючись до зніяковілого молодика.
— Що ж у нього незвичайного?
Мотига налив гостеві кухоль медяної сити, підсунув дерев’яне блюдо з вареним судаком та хлібом.
— Цей хлопець незвичайний тим, що він хоч і половець, а наш з тобою земляк по матері і навіть близький твій родич, як я дізнався.
Кузьмище вихилив кухоль, гучно крякнув і вкинув у рота добрячий кусень хліба і шмат судака.
— Не пригадую такого родича, — закрутив головою, працюючи могутніми щелепами, як жорнами.
— Я теж не відразу признав у ньому земляка, — відповів Мотига, знову наповнюючи кухоль. — І не відразу повірив тому, що він розповів. Спочатку навіть подумав, що це половецький вивідач, і хотів кинути до ями. І тільки тоді, коли він сказав, що його мати переяславка, а він сам християнин, я пильніше приглянувся до нього. «Звідки ж твоя мати?» — спитав я. «З Баруча»[51]. Я мало не підскочив на лаві: адже я теж родом з Баруча!..
Кузьмище поперхнувся і витрішив на Овлура чорні очища. Він був такий вражений і здивований останніми словами Мотиги, що перестав жувати.
— То твоя мати справді з Баруча? — перепитав він юнака.
— З Баруча, — відповів той. — Її взяв у полон під час половецького нападу на Переяславщину мій батько Торіат, тоді ще зовсім молодий воїн.
— І давно це було?
— Мені зараз дев’ятнадцять літ, а я в неї один... Отже, десь років двадцять тому...
— Двадцять років!.. Ти чуєш, Мотиго? Це ж якраз тоді, коли Баруч був дотла спалений ханом Туглієм! Я, молодий київський гридень, почувши про таке лихо, стрімголов примчав додому і не застав із своїх нікого — ні батьків, ні сестер...
— Я своїх теж не застав, — похмуро докинув Мотига. Кузьмище торкнувся Овлурового плеча.
— Як же звати твою матір?
— Рутою.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім » автора Малик В.К. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Князь Ігор“ на сторінці 127. Приємного читання.