Розділ «Князь Ігор»

— Що? — вигукнув гридень. — Рутою? Та  в усьому Баричі  й була  одна  Рута  — моя  сестра!  То виходить... А батька її як  звали, не  знаєш? — засумнівався він.

Овлур  схвильовано потер долоні.

— А батька її, тобто  мого  дідуся, звали Йовхимом. А повуличному Довгим, бо,  казала мати, на їхній  вулиці жив  ще й Йовхим Короткий.

Кузьмище вперіщив кулаком по  столу  — аж  задвигтіла горниця і сита  вихлюпнулася зі жбана.

— Побий мене  грім і Свята Богородиця! То виходить, що ти мій  сестринець, бо ж Рута  — то моя  рідна  сестра, а Йовхим Довгий — то наш  батько!.. Га? Мотиго, що ж це робиться  на  світі?  Був  я  безрідний, мов  бездомний пес, а  тепер знайшов сестру і племінника.

— Виходить, тепер ти  не  безрідний, — сказав Мотига.

— Як же ти? — спитав Овлура Кузьмище. — Куди тепер? До  матері чи  залишишся  тут?

— До  матері!.. Я було  занедужав після нелегкої зимової дороги й  оце  ледве  вичухався. Тепер мені  ліпше, а  завтра збираюся рушати назад.

— Чому   ж  завтра? Поїдемо разом післязавтра — все  ж безпечніше. Доведу аж  до  Ворскли, а звідти тобі  до  матері рукою подати!

— Гаразд, поїдемо, вуйку. Я  дуже  радий, що  зустрівся з тобою...

Ще   чотири дні,   тепер уже  не  поспішаючи,  мандрував Кузьмище зі своєю сотнею та Овлуром на  схід по  нічийній землі. Ні  села  ніде, ні  хутора. Лише в затишних місцях, по лісах  та в байраках, стояли невеликі хижі-зимівники, в яких Кузьмище залишав по два,  по три  вої з усім необхідним для життя — сухарями, солониною, мороженим м’ясом, крупою. На  найвищих деревах вої влаштовували виту  — невеличкий поміст, з якого видно було  довкіл на  багато верст, піднімали  туди  дерев’яний жбан зі смолою, щоб  розвести вогонь і подати сусідній виті знак, що йдуть вороги, і, попрощавшись з товариством, ставали на  чати.

Так  поволі сотня танула і танула, залишаючи сторожу в тих місцях, де могли пройти половці. По  правому, високому березі Ворскли Кузьмище поставив десяток сторож — і на одній з них,  розставшись з Овлуром, залишився сам.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

1

На  початку лютого 1185  року, зібравши велике військо, Кончак вирушив у похід.  Ішов у силі  тяжкій. Тисячі вершників, ведучи запасних коней, нав’ючених зброєю та  припасами, вкрили засніжений степ.

Позаду, на міцних санях, найбільш досвідчені воїни везли  два  тугі самострільні луки-катапульти, що  натягувалися багатьма воїнами і метали через  городські вали  «живий вогонь», тобто запалювальні снаряди,  привезені з  далекого Ірану. Разом з катапультами їхав і знавець цієї  грізної зброї басурманин Сулейман. «Живим вогнем» Кончак сподівався залякати русичів, спалити їхні  городи, а  вали зрівняти з землею. Щоб і сліду  не  зосталося. Басурманина берегли як зіницю ока.  Його везли в утепленій вовною та верблюдячою шерстю кибитці під охороною цілої  сотні  воїв,  годували добре,  задовольняли кожну його  забаганку.

Кончак вирушив у цей  похід  з великими надіями на  перемогу. О, тепер  він розгромить русичів, де б вони не були — в  полі   чи  за  городськими валами, знищить їх  чи  відкине далеко в ліси  і, приєднавши обидва береги Дніпра до Дешті-Кипчака,  стане ханом ханів, самодержавним володарем усього  степу  від   Волги  до   Дунаю  і  від   Кубань-ріки  та Лукомор’я до  витоків Дону   та  до  прип’ятських боліт!  Він створить могутню кипчацьку державу, про  яку  мріяв його дід,  великий хан  Шарукан, і утвердить її на  тисячу літ!..

Він  підставив морозному вітрові темне суворе обличчя і  пильно вдивляється в обидва крила свого війська, а воно котиться на  захід  сонця, і  немає йому   ні  кінця ні  краю. І немає також зупину гордим помислам і райдужним мріям великого хана. Справді, такої сили кипчаки  не  збирали ніколи. Хто  ж  із  уруських князів  здатен протистояти  їй? Ніхто! Він добре  знає  їх усіх. Ніхто!  До того ж їх роз’єднують чвари і свари, яких  вони не  можуть позбутися ось  уже  сто років. Князівські чвари і свари — то  найперший і наймогутніший його  союзник, і їх треба  підтримувати, підігрівати,  щоб  вони не  згасли і не  дали  можливості князям об’єднатися.

— Ярослав — ось  хто допоможе мені  в цьому!  — вголос промовив Кончак, відповідаючи на  свої  потаємні думки. — Ярослав Чернігівський.

Охоронець, що  їхав  позаду, почувши, що  хан  щось сказав,  наблизився до нього і перепитав, що  великий хан  хоче. Але Кончак нетерпляче махнув рукою і різко кинув: