Розділ «Князь Ігор»

Славута привітав Ярославну як  доньку — обняв, поцілував  у лоба, повів з  дітьми до  хоромів. Ігор  деякий час  ще порядкував у дворі, аж поки люди  і коні не були  поставлені на  нічліг. Потім зайшов до боярської хоромини.

Тут уже палахкотів у грубці вогонь, діти  пили з коржами та медом гаряче молоко, що  виганяє простуду з горла. Текля вносила перини та ковдри — слала їм постіль на  жовтій, вимитій до блиску дощаній підлозі.

Коли дітей  поклали спати і погасили свічку, Ігор, Євфросинія та  Славута перейшли до  боярської хоромини, де був накритий стіл.  Усе,  що  мав  кращого і смачнішого, боярин  звелів подати сюди.

Він  наповнив келихи іскристою солодкою ситою.

— За ваше  здоров’я, княже й княгине, за здоров’я ваших діток!  Дякую, що  не  забули мене і  завітали не  до  когось іншого, а до моєї  господи!

— Ріднішої і дорожчої людини в Києві, ніж  ти,  Славуто, для  мене немає, — з  почуттям проказав Ігор. — За  твоє здоров’я, вчителю! За  те,  щоб  повнився достатком твій  дім, щоб ясною була голова, а голос  лунав  по-молодечому! І якщо дозволиш, ми  на  кілька днів  скористаємось твоєю гостинністю, бо  додому ще  тиждень путі,  а коні стомилися і діти послабли...

— Княже! — вигукнув Славута. — Мій  дім  — твій  дім. Усе,  що  маю, що  я  нажив за  своє  життя, все  те  від  князів Всеволода  Ольговича,  Святослава  Всеволодовича,  твого батька Святослава Ольговича та найбільше — від тебе,  Ігорю. Всі мої статки-маєтки подаровані цими князями за мою вірну  службу  і належать їм,  як  і я їм належу тілом  і душею. Ольговичі — моя  доля...

— Я  завжди високо цінив твою  відданість Ольговичам, Славуто, але  Ольговичів стало багато. Хто  ж  із  них  тепер займає перше місце у твоєму серці? Святослав?

— Уже  з  твого  запитання, Ігорю, мені  ясно, як  високо ти ціниш мою  відданість. Можеш не сумніватися, найперше місце в моєму серці належить тобі.  Це  всім  відомо...

— Навіть не  Святославові?

— І Святославові теж.

— Але  останні чотири роки ти  незмінно при  його  дворі і віддано служиш йому!  — вигукнув Ігор.

— Ти теж,  Ігорю, не раз  воював на його  боці, допомагав йому  здобути Київ. І допоміг! І це  велика перемога Ольговичів!.. Що  ж стосується мене, то нас  зі Святославом єднає і  дитяча та  юнацька дружба, і  спільне бажання об’єднати довкола Києва всі руські землі, і, зрештою, те, що  більшість моїх  угідь  розташовані на  нинішній Святославовій землі... Моя батьківщина — Сіверщина. У Чернігові у мене є, як  ти знаєш, кращий дім,  ніж  у Києві, та з Ярославом жити мені скучно... Є, правда, дякуючи тобі, дім  і  в  Новгороді-Сіверському... І я ж наїжджаю до тебе  в гості...

— Ну  от! Наїжджаєш! А кажеш, що  я на  першому місці в твоєму серці...

— І це  так.  Я люблю тебе  як  сина!  З усіх Ольговичів ти найбільше припав мені  до  душі  — за  щирість і відвертість, за безкорисливість і хоробрість... З малих літ припав!

— Ну  не  такий уже  я  хороший! — не  без  задоволення сказав Ігор.

Славута усміхнувся, і його  очі  засвітилися батьківською добротою.

— А я не  перехвалюю тебе,  бо  добре  знаю, що  ти,  крім того,  ще  й упертий, запальний, честолюбний, а іноді  і жорстокий... Ну та про  це у нас  ще буде час погомоніти, — ви  ж не  завтра вирушаєте в  путь... Тим  більше що  завтра доведеться йти  до  Святослава: він  збирає князів на  снем. Уже прибули Рюрик, Ярослав Чернігівський, Володимир Переяславський і твій  любий брат  Всеволод...

Ігор  аж кинувся:

— Всеволод тут? Чому  ж ти мені  відразу не  сказав?