Розділ «Князь Ігор»

Я був щасливий. Хоч  і незаконна, але  кохана жона, маленькі синочки, книги, які  я приносив з батькової бібліотеки,  гуслі,  з  якими не  розлучався ніколи і разом з  єдиною книгою — моїм  літописом — привіз нині у Путивль, — усе це  скрашувало мої  дні.

Так  прожив я дев’ять років. Дев’ять років щастя і нещастя,  радощів і смутку, надій і глибокої безнадії. Батько і на цей  раз  на  всі  мої  просьби, мольби і  домагання виділити мені  волость, щоб  я міг з сім’єю жити окремо і забезпечено, відповідав відмовою. Чому? Підростав Олег  Настасич, якого він любив безмірно і якому заповідав усе князівство. Олег був  слабосилий,  якийсь  недолугий, часто хворів, але  тим більше дорогий батькові. А я був нелюбий. Мене ждала  доля князя-ізгоя, як  мого  двоюрідного брата  Івана Берладника. Тому  між батьком і мною нерідко виникали суперечки, сварки. А коли восени позаминулого року  до Галича дійшла вість про передчасну смерть нашої дорогої, але нещасливої матері, я  в  серцях висказав  батькові все,   що   наболіло на  душі. Я прямо сказав батькові, що  він  винен у смерті матері, що він  укоротив їй віку.

Мені, мабуть, не варто було казати йому  так,  хоч це була щира правда. Бачили б  ви,  як  спалахнули люттю батькові очі! «Негіднику! — закричав він,  схопившись з лави  і стукнувши посохом об підлогу. — Геть  із Галича! Не  хочу бачити  тебе!  Ти  не  любив і не  любиш мене!  Ненавидиш свого брата  Олега!  Думаєш тільки про  волость! Ждеш моєї  смерті, щоб  захопити все  князівство! Геть! А то посаджу в поруб — і згниєш там! Гей,  люди!..»

Гнів  спотворив його  обличчя. Я знав, що  батько в такому  стані  здатний на  все.  І не  став  випробовувати долю, — миттю покинув  Гору, поспіхом попрощався  з  жоною  та дітьми, схопив найнеобхідніше в дорогу  і поїхав з  Галича. Куди? Аби  подалі!

На  цей  раз  я вирішив шукати захисту і порятунку не  на Волині, не  в Польській, Київській чи  Чернігівській землях, де  я  вже  побував, а  в  Турові, на  Прип’яті, у  Святополка Юрійовича. Та  погрози Ярослава Галицького долетіли і  в той  глухий   край. І Святополк порадив мені   шукати притулку  в  Смоленську, у  Давида Ростиславича.  Дорога туди була  далека — через   Слуцьк,  Дудутки[40], Мінськ,  Друцьк і Ршу[41], але  я її подолав досить легко, бо Святополк дав  мені криті сани,  добрих коней  та  проводжатих, забезпечивши також харчами та теплим одягом. Напровесні я вже  в’їздив у Смоленськ. Недовго ж  був  я  у Давида, брата  Рюрикового,  мого  свояка, — адже  його  третій, покійний брат  Мстислав  держав нашу сестру. Не  знаю, чи  любив він  кого-небудь  у житті, окрім себе.  Мені здалося, що  ні.  Полохливий на  полі  бою, він  був  полохливим і дома. Дізнавшись, яка причина привела мене аж  у Смоленську землю, він  не  на жарт   перелякався і  став   випроводжати мене до  вуя  мого Всеволода Юрійовича  у  Володимир. Я  поїхав би  відразу, але  весна, а  потім пізня повінь затримали мене в  нього,  і тільки на  початку місяця червня минулого року  я добрався до  Володимира та  Суздаля.

Мій  вуй  Всеволод молодший за  мене на  три  роки, і ми з ним відразу поладили. Прийняв він  мене, як  рідного, та й не  забув, що  волю  він  здобув взамін на  мою  неволю. А що треба  князю-ізгою? Теплий куток, харчі  та добре  слово. Все це я мав.  Не мав лиш  душевного спокою. Мати лежала мертвою   у  церкві Богородиці Золотоверхій — я  ходив до  неї кожної неділі, але  не  міг  розповісти їй  про  свої  біди,  поділитися своїм горем. А  якщо й  розповідав, припавши  до кам’яної плити, то  вона не  чула  мене, не  подавала свого голосу втіхи  і розради.

Не  було  біля  мене і тих,  кого  я любив найбільше, — незаконну, але кохану жону  мою  та хлопчиків моїх маленьких, за  якими скучив безмірно. Не  було  того  ранку, коли б  я, встаючи зі сходом сонця, не летів  думкою до них  у далекий і рідний, хоч  і не  мій  Галич, не  посилав їм свого благословення.

Нелегкий то був для мене час,  хоча,  повторюю, вуй Всеволод  не  забув, кому  має  завдячувати своїм визволенням з полону київського. І робив усе,  аби  скрасити моє  життя в чужому краю. Хоч і тужив  я за Галичиною, за своїми рідними маленькими соколятами, за коханою ладонькою, та все ж якось жилось. Однак біда одна  не ходить, а й другу за собою водить. Цієї  весни у Володимирі сталося лихо, що  перевернуло  не  тільки моє  життя ізгоя, втікача, а  й  життя князя Всеволода та всіх володимирців, — сталася жахлива пожежа, внаслідок якої  вигоріло все  місто, — князівські тереми, боярські хороми, дерев’яні церкви та будинки городян. Усі  в один день  залишилися без  нічого — без  житла, без  одягу, без  ніяких припасів. Князь із двором перебрався у Суздаль, духовенство знайшло пристановище у суздальських церквах та навколишніх монастирях, бояри — у вотчинах, а простолюдини сяк-так обладнали собі землянки і почали по велінню  князя зводити новий город.

А що ж мені?  Обтяжувати своєю присутністю Всеволода? Після того,  як згоріла над могилою нашої праведниці-матері церква Богородиця Золотоверха, там уже мене ніщо не тримало.  Я подякував вуєві Всеволоду за хліб-сіль і помандрував у далеку дорогу. Єдиною рідною людиною, що  могла і мала змогу прихистити мене, залишалася тепер сестра Євфросинія. Ось  сюди, до  тебе, сестронька, і  до  тебе, Ігорю,  і прибув я нині. Приймете — дякуватиму, не приймете — серця  на  вас  не  матиму: світ  широкий, десь  прихилюся... Піду до  двоюрідного брата  Володимира Глібовича у Переяслав. То  моя  остання надія — може, він  прийме...

3

Сумна це  була  розповідь. І хоча  Володимир намагався бадьоритися і не  показувати, як  йому  важко на  душі,  однак було  видно, що  за кожним його  словом таїться відчай і глибока  туга.

Він зітхнув  і опустив голову, уквітчану темними хвилями густого, злегка закучерявленого волосся, що  спадало йому мало  не  до пліч.

Поки він розповідав, Ярославна, не зводячи з нього  очей, мовчки ковтала сльози, а коли замовк, схопилася, притиснула  його  пониклу голову собі  до грудей  і заридала.

— Бідний братику мій! Соколику мій! Скільки ж горя  ти зазнав! То  чому  ж прямо до нас  не  поїхав, а помандрував  у Турів,  Смоленськ та Володимир! Чому  поневірявся по чужих кутках? Ми  б же тебе привітали, як брата, прийняли б з відкритими обіймами! — і підняла на  Ігоря заплакані очі.  — Правда ж,  ладо  мій  любий? Залишимо Володимира в себе?

— Звичайно ж,  дорога моя, — відгукнувся Ігор. — Хай живе  у нас  і рік,  і два,  і скільки потрібно буде.  Не  їхати  ж йому  до Володимира Переяславського. Після того,  що  трапилось між  мною та Мономаховичем у тому  зимовому нещасливому поході, навряд чи  захоче він  прийняти  брата твого, а мого  свояка.

Тут  сплеснула руками княгиня  Ольга, красна Глібівна, зобразила на  ясному личку гнів.

— Що-бо ти  мовиш, Ігорю!  Мій  брат  добрий і чуйний! Ти  його  просто не  знаєш, — та він  і комашки не  зобидить без  потреби! Тож  мені  дивно чути,  що  він  не  прийме свого  двоюрідного брата!  — І повернулася до  мужа, що  саме приклався до  кухля  з пивом. — Скажи, Всеволоде! Скажи, яр-туре!

Вона простягла руку  і погладила його  по  левиній гриві  і крутій шиї   степового тура.   Відчувши доторк її  тендітних пальців, він на мить  завмер, примружив очі від задоволення і  відразу ж  заспокоївся і  погодився з  її  думкою. Не  було випадку, щоб  цими своїми звичаями-обичаями юна  княгиня  не  приборкала свого буйного яр-тура, як  вона звикла називати мужа.

Всеволод цмокнув її в рожеву щічку.

— Звичайно, люба! Звичайно, красна моя Глібівно! Я згоден  з тобою!