Розділ «Князь Ігор»

Але тут Бог  позаздрив нашому щастю. В Галичі почався мор, що  у латинян зветься тифусом. Одною з  перших захворіла Болеслава, а за нею  і синок. Горіли обоє як  у вогні, страждали від болю  в животі, а невдовзі згасли навіки.

Той  нещасливий рік — 1166-й — приніс у нашу  сім’ю  ще одне  нещастя, — Ярославна знає про  це,  мабуть, краще за мене.

Мати наша, княгиня  Ольга Юр’ївна, дочка київського князя Юрія Довгорукого, була  віддана батькові не  по  любові, — їх подружили батьки у корисливих цілях. Так  трапилося і трапляється в князівських родинах часто. Але іноді такі  династичні шлюби стають щасливими: між  молодими розгорається палке кохання, що  триває все  життя, як  ось  у Святослава Всеволодовича та Марії Васильківни або у Ігоря з  Євфросинією. У  мене з  Болеславою було  б,  мабуть, так само. Та  буває  і навпаки — на  все  життя лишається холодність, нелюбов, що  переходить у ворожду. Так  трапилося  і між  нашими батьками. Прожили вони спільно півтора десятка літ,  народили сина та трьох  дочок, а любові не  зазнали.  Мати, жінка горда   і незалежна, була  дуже  нещаслива: плакала, тужила, всю  любов материнську віддавала нам, дітям, із-за нас  скорялась, терпіла наругу, сподіваючись на краще, а кращого все  не  було  і не  було.  Батько, князь Ярослав, відверто зневажав її, ображав, у гніві  навіть руку  здіймав  на неї,  а згодом закохався в молоду красуню бояришню Настасію, прижив з  нею  незаконного сина Олега, а  коли привів її на  Гору, в княжий терем, ні матері, ні мені  життя зовсім не  стало. Все  в  сім’ї  колотилося, як  у  киплячому казані. Лише майбутнє весілля сестри Євфросинії з князем Ігорем, що  сталося на  початку 1170  року, стримувало від остаточного розриву, хоча батько не раз погрожував віддати матір  у монастир, а мене за те, що  став  на захист її, вигнати з дому.  Весілля відгуляли бучно — і в Галичі, і тут у вас,  на Сіверщині. Це  для  мене були  світлі  дні,  і я  пожив якийсь час  у вас,  а  потім — у тестя  та  тещі  в  Чернігові, котрі не відцуралися від мене і все  ще  вважали за свого зятя. А коли повернувся в Галич, то знову потрапив у родинне пекло: тут уже  верховодила Настаська, все  прибравши до  рук.  Матері місця в  княжих хоромах не  стало, і  вона перебралася до воєводи Коснятина Сірославича, що  з жалю  надав їй  притулок  у себе.  Я теж  поселився з нею.

Таке  непевне життя тривало ще  літо  й  зиму, а на  провесні, коли батько, розпалившись гнівом, об’явив, що  Ольга  йому   не  мила і він  постриже її  в  черниці, ми  втекли з Галича в  ляхи   до  Казимира Справедливого, князя сандомирського, що  тримав рідну  сестру материного зятя  Мстислава  Ростиславича Хороброго Олену Ростиславівну. З нами пішли в Польщу наші однодумці, прихильники наші — воєвода  Коснятин та многі інші  воєводи. Там  жили ми в городі Віслиці вісім  місяців. Я  послав послів до  володимиро-волинського князя Святослава Мстиславича з проханням, щоб дав нам  для прокорму город  Червен, бо гірко жити в гостях, і Святослав дав мені  те місто. Та по дорозі до нього отримав я вістку  від таємного друга  мойого, служебного князя Святополка та  інших галицьких бояр,  прихильних до  нас   з матір’ю, щоб  ми  поверталися до Галича, бо  все  там  змінилося: повсталі галичани схопили князя Ярослава і змусили його   цілувати хреста, що  буде  у злагоді жити з  законною жоною — княгинею Ольгою, малолітнього Олега Настасича заслали в далекий город, саму  Настаську спалили привселюдно в Галичі на  вогнищі яко  відьму, а її родичів Чагрів перебили.

Ми  повернулися додому. Батько справді поцілував хреста  — тепер перед матір’ю, що  житиме з  нею  по  закону, а мене навіть допустив до  своєї бібліотеки, за  якою я  давно скучив.

Наступили короткі ясні  дні.  Я  знову багато читав, писав,  полював, їздив  по  всій  Галицькій землі  — аж  на  море та  на  Дунай. Батько кілька разів  натякав на  те,  щоб  удруге оженити мене і навіть підшукував наречену, але  я  твердо  відмовився від  нового шлюбу, бо,  як  ви  це  знаєте, закохався в молоду  гарну  жінку-попадю, і вона  народила мені сина Василька. Та  моє  щастя охмарювалося незгодами між батьком та  матір’ю і між  мною та  батьком. Батько переніс нелюбов до  матері  й  на   мене і  об’явив, що   після  його смерті галицький стіл,  що  по  праву  належить мені, перейде до  Олега Настасича. Як  мені  було  чути  це?  Як  пережити? Я просив батька виділити мені  яку-небудь волость для  прокорму, — адже  у  мене тепер на  руках  була  сім’я   — жона та  син. І ми  ждали ще  одну  дитину. Батько твердо відмовився виділити мені  зі  своєї безмежної землі   хоч  найменший шматочок, де  я  міг  бути  господарем, бо  все  заповів Олегові. Що  мені залишалося робити? Я  вирішив  діяти інакше. Щоб мати  для  себе  та для  матері якийсь притулок, я  поїхав у Луцьк до  князя Ярослава Ізяславича, і він,  маючи  немалу військову потугу, взявся був  мені  волость добути.   Та  батько, заплативши полякам три  тисячі гривень срібла, щоб  вони напали на  Волинь, змусив його  відмовити  мені  в допомозі. Вигнані батьком, ми  з матір’ю намагалися  знайти  притулок у  князя  дорогобужського Інгвара Ярославича, але  й  він,   боячись помсти галицького князя, випровадив нас  від  себе.  Тоді  ми  поїхали, на  цей  раз  самі, без  вірних друзів  і охорони спочатку в Білгород на  Ірпені, до  сестри Анни, а звідти в Торцьк, на  Рось, де  жили чорні  клобуки, до  материного брата  Михалка Юрійовича. Однак  ви,  браття, самі  знаєте, який гіркий хліб  князів-ізгоїв. Брат мій,  а хліб  їж  свій, — це  давня приказка, смисл якої я  відчув   на  власній шкурі. До  того  ж  я тужив   за  жоною, що  ось-ось мала  обродитись, та  півторарічним сином Васильком, котрий уже спинався на  ноженята. Єдиною відрадою  моєю в Торцьку було  приятелювання з чорними клобуками, що  жили по  річках Горохуватці та  Росі, і  спільні виїзди  з  ними в  степ   на   соколине полювання. Від  них я навчився трохи  половецької мови та  їхніх  звичаїв.

Недовго, лиш   весну   та  півліта пробули ми  з  матір’ю в Торцьку. Дійшла і сюди  батькова погроза, і вуй  Михалко, скривившись, бо  не  мав  власної військової потуги і  теж боявся князя галицького, сказав нам,  щоб ми підшукали собі інший притулок. Я  послав гінця в  Чернігів до  Святослава Всеволодовича та Марії Васильківни, і вони запросили нас до себе.  Їхали ми  туди  з матір’ю через  Київську землю не  з легким серцем. Як  було  без  Болеслави переступати поріг їхнього терему  і користуватися їхньою гостинністю? Як мені було  дивитися на  душевні муки моєї   матері, що  втратила князівство, почесті, достаток і бідною прохачкою побирається  по  можновладних родичах?

Переїжджаючи через   річку  Стугну, я  з  болем пригадав іншу  матір-княгиню та іншого княжича — княгиню Анну  та її молодого сина Ростислава, що  мав,  як  і я,  двадцять і два роки.

З літопису я знаю, що  року  божого 1093-го половці напали на  Торцьк і оточили його. Проти них  у місяці травні виступили київський князь Святополк та брати Володимир Мономах і Ростислав Всеволодовичі. Битва сталася 26 травня,  на Вознесіння, за Стугною. Спочатку був розгромлений Святополк і кинувся тікати, а потім і Володимир Мономах. І побігли Володимир з Ростиславом і кинулися у Стугну, що розлилася після дощів. Хоча  пливли вони поряд, однак не бачив Володимир, як  половецька стріла влучила братові в голову. І почав Ростислав потопати. Володимир кинувся йому  на  поміч, та,  ледве  сам  не  втопившись, не  зумів  урятувати любого брата. Перебравшись з невеликою дружиною за Дніпро, вельми печальний, пішов він до свого Чернігова. А пізніше знайшли тіло  Ростислава, привезли в  Київ, поклали в церкві Святої Софії і поховали коло отця його  Всеволода. І гірко плакала за ним мати  його, і всі люди  плакали  за ним сильно, юності його  заради.

Довго стояв я над  темними берегами Стугни і думав  про долю, що погубила тут юного князя Ростислава. А що ж несе вона мені? Матері моїй? Що  чекає нас  попереду?

Ми  щасливо добралися до  Чернігова. Нас   прийняли з радістю. І кілька місяців, до жовтня, ми  жили там,  оточені увагою та достатком. Найбільше піклувалася нами княгиня Марія Васильківна. Безконечні розмови з нею  скрашували наше життя вигнанців. Тут  з  її  розповідей я  ще  глибше пізнав полоцьку гілку Рюриковичів, не знаючи ще,  що через кілька років буду  верстати шлях  через  їхні  землі  і в декого з них  проситиму притулку.

На  жаль, і в Чернігові, де  нам  було  добре, ми  довго  не втрималися. Ще  напровесні того  року, — Ігор  Святославич це  добре  знає, бо  був  учасником тих  подій, — зав’язалася між князями затята боротьба за Київ. Утрутився в неї і Святослав Всеволодович.

Почалося з того,  що  в місяці березні князі Ростиславичі на чолі  з Рюриком зненацька, вночі, напали на Київ і захопили в полон великого князя київського Всеволода Юрійовича, материного брата, а мого  вуйка. Уже  влітку, коли ми прибули в  Чернігів, вони ладнали військо для  походу на Торцьк, щоб  захопити і  Михалка Юрійовича, та  в  справу встряв Святослав Всеволодович. Отримавши грізного листа від мого  батька, щоб  повернув княгиню Ольгу  і мене в Галич, він  задумався. Що робити? Він  до  сього часу  був  у спілці з синами Юрія Довгорукого — Андрієм, що  сидів  у Суздалі, Всеволодом та Михалком. Тепер же, коли Всеволод втратив київський стіл і сидів  у Рюрика в темниці, йому  було невигідно підтримувати дружбу  з Юрійовичами, і він  переметнувся на  бік  Рюрика, що  став  великим князем. Ми   з матір’ю та  її брати стали розмінною картою у цій  грі  Святослава з  Рюриком. До  того  ж  і  Рюрик отримав з  Галича листа від  батька, щоб  не  надавав нам  притулку, а відіслав назад.

Вузол  затягнувся так  туго,  що  годі  було  його  розв’язати. Святослав ішов  на угоду з Рюриком, але вимагав відпустити його  колишніх спільників — Всеволода Юрійовича та Ярополка Ростиславича, а також припинити похід  на  Михалка Юрійовича. Він  був  відвертий з  нами, і мати  теж  просила його  заступитися за  братів. Зі  свого боку, Рюрик, боячись гніву  Ярослава Галицького, наполягав, щоб  Святослав повернув нас  у Галич, і тоді він відпустить на волю  полонених князів і не  нападатиме на  Торцьк.

Що  було  робити? Уперся Рюрик, уперся і Святослав, бо не  хотів  віддавати нас  на  розправу сватові, моєму батькові. Горою за нас  стала  і княгиня Марія Васильківна. Вона наполягала на  тому, щоб  не  видавати сваху  й зятя.

Тепер усе  залежало від  нас  з  матір’ю. Насамперед  від мене. Я довго  розмірковував, зважував і дійшов думки, що мені  треба  віддатися в руки  Рюрика, щоб  він  відіслав мене в  Галич. Матері повертатися туди  ніяк не  можна: батько постриже її в черниці, думав  я. А мені  що він зробить? Уб’є? Ні.  Нагримає? Я звик до його  гримання. Зате  я знову буду з  коханою жінкою, що  ждала  другу  дитину, та  маленьким Васильком, за яким я так  скучив.

Мати не  хотіла  й слухати про  таке, та Святослав відразу погодився на  це  і переконав матір, що  так  буде  краще.

Ми  попрощалися з матір’ю (я  не  думав, що  бачу  її востаннє), і вже  другого дня, надвечір, разом зі  Святославом були  в  Києві. Рюрик після недовгих вагань віддав  Святославові полонених князів,  і  той  зразу  ж  відбув  з  ними до Чернігова, а  звідти відправив разом з  матір’ю в  Суздаль. А мені   довелося під  наглядом Рюрикових кметів верстати шлях  до Галича. Так завершився ще один круг нещасливого, зате  багатого на  пригоди життя.

Батько зустрів мене стримано, холодно, навіть суворо, але  без  лайки. Його вразило те,  що  не  повернулася мати  і він  став  солом’яним вдівцем. Я залишився в Галичі, їздив, як  і  раніше, по  його   повелінню по  всій  Галицькій землі, виконував інші  його  доручення, полював, співав у церковному  хорі,  а найбільше — читав і писав.

Жив я не на Горі, в замку, а у веселій хаті моєї  лади, яка на  той  час  подарувала мені  другого сина. Народивши його під  час  моєї  відсутності, вона назвала його  моїм  ім’ям.