Розділ «Частина третя Життя після щоденника»

Звечора я кладу на ліжко поруч із своєю твою подушку. Все ще сподіваюсь, що прокинуся вранці, а ти мирно спиш поруч, і я зрозумію, що то був лише жахливий сон…

Сьогодні ти знову мені наснився. Ти збирався піти від мене до чужої жінки. Я плакала і просила не йти, бо я є твоя дружина. Ти сумно подивився на мене, а я притулилася до твоїх грудей, і стало так затишно, так спокійно! Прокидаюся вранці, простягаю руку, а поруч – порожнеча та холод. Йду до тебе на могилу. Тут можна поплакати та поговорити з тобою. Біля твоєї могили – порожнє місце, яке я залишила для себе, а щоб хтось інший його не зайняв, поставила металеву огорожу. Якась жіночка одного разу, проходячи повз могилу, сказала, що зараз вже не модно ставити огорожі. Я промовчала. Хіба вона може зрозуміти, навіщо я це зробила? Ось я приходжу до тебе, відчиняю низенькі дверцята, ніби заходжу до хати, щоправда, не тієї омріяної та бажаної, як колись, але до обов’язкової та неминучої для кожної людини. Це наш останній прихисток, де ми будемо поруч довічно. Такий закон життя, але є якась несправедливість у тому, що ми з тобою опинилися по різні боки. Ти пішов, залишивши мене на самоті, хоча обіцяв інше. Мене мучить почуття провини, що я можу бачити цей світ, а ти, Романе, ні.

Я розповідаю Романові про кожен день, який пройшов без нього. Коли розказую гарні новини, мені здається, що портрет Романа на граніті посміхається до мене, коли я сумую – сумує і він.

– Мені дуже без тебе погано, – жаліюся я. – А як тобі там без мене?

Мовчить. І так буде завжди.

– Ех, Романе, Романе, – зітхаю я. – Могло бути все інакше. Чи то ти поспішив піти, чи я запізнилася?

Життя без тебе, Романе, зруйнувало у мені все: мої внутрішні органи зносилися, хворіють більше, ніж раніше, обличчя – сама мудрість років, руки ослабли, але кохання до тебе не вбило ніщо.

Кожного вечора з вікна нашої спальні я спостерігаю за заходом сонця. Воно сідає за Барвінкову гору. Дерева на верхівці гори спочатку стають рожевими від розпеченого, як моє серце, червоного сонця, що зливається з лісом. Незабаром ліс темніє, а сонце ледь жевріє. І як днина, разом з сонцем згораю я сама. Я вже не живу, а догораю, скнію, тлію. Здається, ще трохи – і я перетворюся на маленьку купу попелу, яку нещадно розвіє вітер, рознесе по світу та занесе його частинку до тебе на могилу…

У хаті стоїть гнітюча, вбиваюча тиша. Вона рве на шматки душу, здирає живцем шкіру. Потрібно щось робити, а не слухати цю нестерпну тишу, що бринить сумом. Вчора бачила, як люди несли з лісу кошики з суницями. Швидко беру кошика та йду до лісу. Мої ноги поволі ступають на ту стежинку, якою ми ходили завжди поруч. Переходжу місток, де ми завжди відпочивали. Роман порівняв його з дорогою від народження до смерті. Ось і пройшов він цю дорогу, а я прямую до лісу, на суничну галявину.

Я хочу відчути присмак червня в повній мірі, як це робила завжди. Вслухаюся, як вітер грається верхівками дерев, як тихенько дзюркотять води річечки, чіпляючись за коріння дерев. П’янко пахне чебрець, сивіє полин, з трави поглядають на мене цікаві ясноокі ромашки. І раптом я розумію, що в лісі щось не так! Я чую лише шум дерев та річки, бачу сумне похитування ромашки, відчуваю солодкий запах суниці і раптом розумію, що він не має запаху зваби та кохання, а лісовий шум не приносить радощів самого життя. Усі ці звуки я чую вже не під пісню нашого кохання, а лише журбу та поховальні звуки. Запахи лісу втратили свій присмак. І я вже не живу, а лише існую, бо втратила сенс життя в той день, коли не стало Романа.

Мені не потрібний цей ліс, що зловісно загув, розмахуючи гіллям! Я виходжу на дорогу, на яку падає тінь дерев. В одному місці помічаю, як щось ореолом світиться та тремтить, ніби щойно там була людина та зникла, залишивши по собі тремтливе світло.

– Романе! – кидаюся туди, але раптом зупиняюся, бо стає моторошно.

Ця дорога колись нас вела до насолоди життя, а зараз вона видалася мені дорогою в небуття. Я затуляю вуха, щоб не чути жахливих лісових звуків. Хочеться додому! Я повертаюся та чимдуж біжу, але стомлені хворі ноги заплутуються в рясному плетиві барвінку, і я падаю. Лежу, уткнувшись обличчям в траву. Я плачу та цілую землю, якою ходив Роман. Мене ніхто не бачить і не чує, і я вию вовком, випускаючи на волю весь свій біль змученої душі. Лише ліс є мовчазним свідком мого відчаю…

Кожної неділі мені телефонує Валя. Вони з Васею з самої весни до пізньої осені живуть на дачі.

– На побачення ходиш до озера? – шуткую я, бо розмова з подругою мене заспокоює, надає сил.

– Аякже! – сміється Валя. – Після операції Васі можна хіба що на побачення пройтися. А ти як?

– Як? Ніяк, – кажу я. – Знаєш, Валю, колись мені здавалося, що життя таке довге, майже нескінченне, що можна так багато встигнути.

– Так гадають всі, поки молоді.

– Мені здавалося, що я встигну сказати Романові найкращі слова, розповісти, що, попри все, що було, я його кохала більше, ніж саме життя, а виявилося, що життя таке швидкоплинне! Коли починаю підбивати підсумки прожитого, то виявляється, що стільки не встигла зробити! І не знайшлося часу, щоб Романові сказати про своє неземне кохання, і дітям приділяла мало часу, і онуків не напестилася, і не встигла дочекатися яблук з молодих яблунь, і ще багато чого. Так ось що я хотіла тобі цим сказати: скажи Васі все, що не сказала до цього, пригорни до себе Галинку, яка стільки часу провела на чужині, сплети кофтинку для онучки, яку не встигла сплести минулої зими. Потрібно поспішати жити, бо можна не встигнути.

– Моя мила Марійка! – сказала Валя. – Я це розумію, бо того ж віку, що й ти. Я не можу уявити, як би я жила без Васі, коли б він не переніс операцію. Тому я тебе дуже розумію. До речі, Галинка виходить заміж за італійця, тож ми поїдемо на весілля до неї в Неаполь. Не можу навіть уявити, що пробуду з нею два тижні, що побачу справжнє Середземне море!