Розділ «Частина третя Життя після щоденника»

Дивлюся на нього, а на Романові лиця немає. Обличчя аж сіре, губи посиніли, пальці рук дрібно тремтять. Провела його до дивана, допомогла роздягнутися, накапала корвалолу в склянку води, дала випити.

– Ляж відпочинь, – сказала я, та Роман не захотів.

– Мені б борщу, – каже та кволо посміхається.

– Господи, та я ж зараз!

Я кинулася до кухні, накрила на стіл. Їсть він, а ложка тремтить у руках. Поїв, бачу, трохи заспокоївся. Ні про що не розпитую, чекаю, доки сам розповість, що трапилося.

– Ходімо приляжемо, я побалакати з тобою хочу, – говорить до мене Роман.

Прилягли на ліжко.

– Зайшов я до приміщення суду, а там людей у коридорі сила-силенна, – почав Роман.

Ми завжди так робили. Коли хтось із нас їздив кудись у справах, то потім розповідав все до дрібниць.

– Так ось, пройшовся я по коридору, – продовжує він. – А там в основному люди похилого віку. Задуха стоїть така, що не продихнеш. Стареньким людям навіть стільців немає, щоб десь присісти. На все приміщення лише п’ять стільців стоїть. Куди мені йти – хто знає?

– Звичайно, ми ж ніколи поріг суду не переступали.

– Бачу, люди похилого віку заходять до одного кабінету. Прочитав на кабінетові табличку «Суддя Пірсик Марина Григорівна». Вирішив зайти до кабінету, щоб суддя перевірила, чи всі документи зібрані, та порадила, куди їх здати.

– Ну й правильно вирішив!

– Зайняв чергу та й чекаю. Люди входять та виходять. Хто швидко вертається із слізьми на очах, хто довше затримується. Години зо дві вистояв. Нарешті дійшла моя черга. Зайшов до кабінету, привітався. А там сидять секретарка та патлата така пихата червономорда суддя. «Можна?» – запитую. «А ви хто?» – питає і через губу не плюне. «Я – дитина війни» – кажу.

– І що ж з того?

– А вона, – Роман ковтнув клубок, що застряв у горлі, – як розлютилася, що аж піна з рота! «Куди ви всі претеся?!» – закричала суддя на мене, ніби на якогось хлопчиська. Я навіть розгубився, але куди подітися, коли вже прийшов та чергу вистояв? «Ми – діти війни», – пролопотів я. «Претеся та претеся! – кричить вона. – Ви не діти війни!» – «А хто ж?!» – я сторопів. – «Ви – вурдалаки!» Я так і онімів. Віриш чи ні, але ці слова як постріл в саме серце. Стою, як кропом ошпарений, а в голові кілком засіло оте «Ви – вурдалаки!»

Я повернулася до Романа, а у нього по щоках течуть дві сльозинки. Зняла ті сльози своїми губами. Більш, ніж півстоліття, прожили разом, і ніколи не бачила на його очах сліз.

– Не треба, любий, – шепочу заспокійливо.

– Віриш чи ні, ледь вийшов на вулицю, дістав таблетку гліцерину. Вже подумки з тобою попрощався, думав, не виживу. Я навіть епітафію собі придумав. Якась, здається, письменниця, хотіла, щоб був такий напис на її могилі: «Тепер у мене вже нічого не болить».

– Не мели дурниць, бо нам ще рано про смерть думати! І як так можна?! – скипіла я. – Як вона, вершитель справедливості, може так казати?! Вона хоча б знає, що ми, діти війни, пережили?