Розділ «Частина третя Життя після щоденника»

Поговорю з моїми друзями, вони мене вислухають, а мені вже й легше, бо є поруч жива душа.

– Не смій, Шарику, помирати, поки я жива, – наказую йому, а він задоволено виляє хвостом. – Не потрібні нам більше втрати. Ти ось не знаєш, а Бріджит Бардо сказала: «Собака приносить біль лише тоді, коли помирає». Я не хочу більше болю, бо він і так повільно, день за днем, з’їдає моє серце…

Васі не стало за чотири місяці після смерті дружини. Не витримало розлуку його серце. Він так і не зміг змиритися з тим, що Валі не стало, а він – живий. Про це я дізналася з телефонного дзвінка Галинки. А ще вона розповіла, що в пам’ять про маму заснувала фонд її імені, від якого щороку кращий методист міста зможе отримувати премію.

– Звичайно, що це не великі гроші, – сказала Галинка. – Бо я не багата людина, але це те, що я змогла зробити для пам’яті мами.

Я так розчулилася, що розплакалася прямо в слухавку телефону. Галинка запитала, чи зареєстрована Даринка на «Однокласниках» та як зараз її прізвище.

– Ми з нею найбільше товаришували в дитинстві, – пояснила Галинка. – Звичайно, ми не були такими друзями, як ви з мамою, але мені хотілося б не втратити зв’язок хоча б заради мами.

Я сказала, що на сайті можна знайти Даринку, і дуже тішуся з того, що зв’язок поколінь не буде втрачений.

Мене запросили на зустріч випускників колишні учні, у яких Роман був класним керівником. Вдяглася святково, наказала Шарикові сумлінно стерегти хату, Нічці – далеко не ходити та не полохати курчат, та й пішла.

Було багато спогадів про шкільне життя, сказано немало слів подяки мені, згадано добрим словом Романа.

– Він був не просто гарним спеціалістом, – сказав один із учнів. – Він був Вчителем з великої букви, бо вчив нас бути чесними, не проходити повз чужої біди, жити так, щоб від людини йшло світло, щоб поруч з нею було затишно та тепло.

І це була правда. Таким був сам Роман, такими бути вчив своїх учнів. Шкода, що про нього говорять вже у минулому часі.

Ще на початку вечора я помітила на столі два великі букети троянд. З учителів була присутня лише я, тож все думала: кому призначений другий букет? Я знайшла відповідь, коли колишні учні подарували мені квіти та набір постільної білизни та запропонували піти на могилу Романа.

– Напевне, я не дійду, – ніяковіючи, сказала я. – У мене налилися ноги.

– Ми вас довеземо на автівці, – сказав один із учнів та взяв букет зі столу.

Два десятки випускників підійшли по черзі, привіталися зі своїм класним керівником. Дівчатка (їм вже по сорок років, а для мене вони все одно діти) не стримали сліз, згадуючи і жарти свого вчителя, і вистави, і уроки, і мудрість життя, якої він їх навчав. Поклали на могилу квіти та зібралися йти.

– Сідайте, ми вас підвеземо додому, – запропонували мені.

– Не можу піти звідси, не побалакавши з чоловіком, – сказала я. – Ви йдіть, мені додому недалеко, тож дійду потихеньку.

Попрощалися та пішли, залишився лише Тарасик. Його так і звали до цього часу, напевне тому, що він був худорлявий, невисокого росточку та на правій руці не мав кисті.

– Я хотів вам розповісти про те, як одного разу мені Вчитель допоміг вижити, – сказав Тарасик. – Я був одружений, мав дитину і відчував себе щасливим. Але одного разу дружина заявила, що їй соромно перед односельцями за те, що ті тикають в неї пальцями, бо живе з калікою.

– Як то?! Вона ж сама погодилася стати твоєю дружиною?