Розділ «Частина друга Із мого щоденника »

Здавалося, все навколо завмерло, вимерло, зникло. Глядачі ловили кожне його слово. Я так притихла та затамувала подих, що почала чути биття свого серця. Його оксамитовий голос звучав чисто та впевнено. Він не ламався, розливався, розтікався ніжним звуком по тихому приміщенню. До нього додавалися інші, більш ніжніші звуки, і вже з перших рядків кожен глядач любив простого бідного хлопчика Пилипка.

– І хата ген за тином розваленим така ж полатана і вбога… – продовжує Роман, і я вже вся до останку потрапляю під владу чарівного голосу.

У кінці читання почали схлипувати жінки. Одна з них занадто голосно схлипнула, то на неї одразу ж шикнули.

– Зітхнули десятки людей. Навшпиньки спиняючись, очима великими кинулись до хлопця, що на руках несли, – Роман продовжує тримати публіку в напруженні, – і дихання затаїли. І на них глянули сині очі, наче волошки в житі, – Роман притишує голос, і схлипування стихли, щоб не пропустити бодай жодного слова. – Волосся – житні колоски біляві, і по ньому стікала кров на обличчя бліде, на сорочку полатану.

Жінки вже не стримують ридання, і я за кулісами починаю плакати, бо так вже читав Роман, що жодної байдужої людини не залишилося. За мить зал зірвався шаленими оплесками.

Додому ми йшли мовчки. Я була все ще під враженням виступу Романа. Майже біля дому Роман мене запитав:

– Тобі сподобалося, як я читав?

– А як ти думаєш?

– Здається, публіці сподобалося.

– Я взагалі не розумію, як так можна тримати глядача? Навіть стілець ні під ким не рипнув! Так можеш читати лише ти, – сказала я і додала: – Тільки не читай мені «Пилипка» вдома.

– А це ж чому?

– Бо знову буду плакати, – зізналася я.

…листопада 1962 р

Як швидко біжить час! Ми весь час в роботі, в русі, який набирає ще більших обертів. Роман то готувався та їхав на сесію, то вирішував питання по роботі, то ми готуємо виставу… Я не нарікаю, що в мене мало часу. Мені подобається цей шалений темп життя, коли не залишається часу на байдикування. Ми зовсім не сваримося. Напевне, тому, що не маємо на це часу. Можливо, ми дивимося в один бік та думаємо однаково?

…грудня 1962 р

Мені подобаються ті рідкісні дні, коли ми нікуди не поспішаємо, не летимо кудись, мов обпечені. Особливо до вподоби такі моменти, коли у нашій хаті натоплено, тепло, затишно. Коли можна підійти до вікна, розсунути в боки фіранки та дивитися у вікно. Надворі бридка погода. Йде затяжний холодний дощ. Часом до нього примішується сніг, він падає косими лініями. Пориви вітру кидають смуги дощу то в один, то в інший бік. Я спостерігаю, як люди щуляться від холоду. Вони поспішають сховатися в тепле місце, тому майже біжать, піднявши комірці пальт. Потім я, сповита хмаринкою тепла та щастя, закриваю фіранками вікна та швидко пірнаю до Романа у ліжко. Він завжди теплий. Я зігріваюсь його теплом. Біля нього завжди тепло, спокійно та надійно.

…січня 1963 р

Що таке життя? Це низка великих та малих рішень, які приймає людина. Іноді вона схиблює, але все одно ця помилка зв’язує всі події в один цілий ланцюг, що називається життям. До подій додаються сліпа інтуїція та здоровий глузд. А ще життя не може бути без кохання, яке має звичку входити в нашу повсякденність, не постукавши у двері. Кохання як легкий поштовх всередині розпеченої магми душі. Говорячи про кохання, я думаю лише про Романа. Він подарував мені життя, наповнене теплом, емоціями, жагою до творчості. Він подарував мені саму себе. Я дозволила йому це зробити і ні крапельки ні про що не шкодую…

…липня 1963 р

– Ромчику, ти знаєш, що восьмого липня день святих Петра та Февронії Муромських? – запитала я чоловіка, коли вклала спати Даринку, і ми залишилися удвох на лавці під грушею.