Розділ «Частина друга Із мого щоденника »

– Я навіть не чув про них. Розкажеш, то буду знати.

– Петро – муромський князь, Февронія – проста кріпачка. Закохавшись у бідну дівчину, князь покинув княжий двір та пішов за коханою. Вони ніколи не розлучалися та заповіли не розлучати їх навіть після смерті. Вони були разом, прожили щасливе життя і померли в один і той же день, в одну і ту годину. Люди не наважилися покласти їх разом і поклали в окремі гробниці. Вранці закохані опинилися разом. Тоді їх знову поклали окремо, а на другий день побачили їх знову разом.

Роман помовчав, потім сказав, дивлячись прямо у вічі:

– Ми теж проживемо разом все життя?

– Звичайно, – кивнула я. – Ми проживемо одне життя на двох. А ось чи помремо в один день і в ту ж годину…

– Чи нам зараз думати про смерть?! – перебив мене Роман. – Життя прекрасне!

– Так, воно чудове і таке довге! – замріяно сказала я і притулилася до його теплого плеча.

…вересня 1963 р

Життя – відрізок між народженням та смертю. Воно таке непередбачуване! Іноді у ньому течія спокійна та гладенька. Іншого разу нагадує гострошпилеву будівлю, часом схоже на кімнату, у якої є чотири стіни та немає вікон та дверей. Бувають моменти, коли людина натикається на броньовані металеві двері з величезним замком. Тоді хоч бийся лобом – не відчиниш. Мені здається, що люди самі вибирають свій шлях по життю: забратися на шпиль чи грюкати у зачинені двері. Чи, можливо, плисти за течією? І то не факт, що течія винесе на рятівний острівець. Можна потрапити і у вигрібну яму. Життя як колюча нива: не пройдеш, ніг не вколовши. Можеш все життя ловити синього птаха, та так і не впіймати.

Я не знаю, як складеться моє життя, але впевнена в одному: коли Роман буде поруч, переді мною будуть всі двері відкриті, бо моє кохання сильне та вічне…

…грудня 1964 р

Я вагітна на п’ятому місяці, але все ще граю на сцені.

– Остання перед пологами роль, – пообіцяла я Романові.

– Хіба ж можна так нехтувати своїм здоров’ям?! – обурився він. – Треба ж і про дитину думати.

– Я вважаю, що їй добре зі мною, бо мистецтво надихає, воно вносить у моє життя свіже повітря, не дає змоги затягнути в буденність.

– Я згоден з тобою, але ти так вживаєшся на сцені в роль, що я сам іноді не розумію, де ти, а де твоя героїня.

– Я не можу нічого робити наполовину, – сказала я, взявши його за руку. – Хіба ж то була б я, якщо б навчала учнів на півсили, грала лише наполовину і кохала б тебе на півжиття?..

…січня 1965 р

На зимових канікулах були у мене на батьківщині. Я так давно не була тут взимку! Стояла непорушна тиша, тільки рясний сріблястий іній від легенького вітерця таємниче поблискує та сиплеться з дерев додолу. Приспівуючи, сніг приємно поскрипує під ногами, коли я виходжу в сад. Усе навколо слухає мелодію кроків. Клубочиться пара й осідає на комір дрібненьким інеєм. Я вслухаюсь у зимову мелодію села. Десь скрипнула хвіртка, зойкнуло цеберко, грюкнули ворота, замугикала корова. Над хатами в синє небо струменем піднімається сивий дим. Все навкруги іскриться, сяє тисячами блискіток. Хочу пройти до берега, де завмерли у німому сні мої подружки верби, вдягнуті пуховою ковдрою, але ноги по коліна загрузли в кучугурі снігу.

– Мої сестрички, – кажу я їм, – не буду тривожити ваш сон. Чекайте того часу, коли зможете рухати затерплим гіллям, щоб скинути ковдру і вдягнутися по-весінньому. Чекайте на мене влітку…