Розділ «Частина друга Із мого щоденника »

– А як її звати?

– Я вирішив, що ти сама назвеш лоша.

– У нього така тепла зірочка на лобі, тож нехай буде Зірочкою.

– Непогано, – говорить тато та підкладає сіна лошиці.

Вона стривожено починає бити копитами біля жолоба.

– Чому вона так робить? – запитую тата.

– Бо стала матір’ю і тривожиться за лоша.

– То я піду додому. Нехай заспокоїться трохи, а то ще молоко пропаде.

– Йди, доню, йди до матері, а то вона сумує, коли тебе немає поруч.

Йду додому, а навколо така краса, ніби я попала в казкову країну. Сонце вже вибралося на верхівку снігового муру. Його промені ринулися вниз, розбиваючись на дрібненькі скалочки. Від цього все навколо заблищало, засяяло, заіскрилося рожевим, блакитним та синім, оббризкуючи все навколо. Дихаю свіжим морозним повітрям і не можу надихатися.

…березня 1965 р

Чорний день у моєму житті – померла моя мама.

Мамо, матінко, рідненька моя матусенько! Моя люба, найщиріша, найкраща! Я хочу знайти для тебе найгарніші слова, які є у нашій мові, щоб сказати їх тобі. Я знаходжу їх: люба, мила, лагідна, кохана. Повторюю ці слова без упину, але ти вже їх не чуєш. Чому цінність людини в повному обсязі розумієш тоді, коли втратиш її? Чому тоді, коли ти, моя люба матуся, була поруч, коли я бачила тебе, чула твій голос, коли бачила твої сумні очі, я так мало говорила про те, як я тебе кохаю? Чому забувала говорити добрі слова? Нещодавно я приїздила до села, розмовляла з тобою, чула твій голос, бачила твоє обличчя, на якому зораним полем лягли зморшки-роки. Тоді я ще не знала і не здогадувалася, що бачу тебе востаннє. Вже тоді, тиждень тому, у мами охрип голос, бо була застуджена. І треба ж їй було готуватися до мого приїзду та піти прати до ополонки на річці, а в цей час стояли люті морози.

– Я її не пускав до річки, – розповів батько. – Але вона якщо щось намітила зробити, то неодмінно зробить. Я пропонував винести доріжки та почистити їх снігом, але вона каже: «Чи вперше мені прати взимку в ополонці?» Взяла прача, повісила підстилки на коромисло та й гайда до річки!

Наступного дня мама почала кашляти та хрипко розмовляти. Увечері у неї почалася гарячка. Батько хотів викликати лікаря, але мама сказала, що не вперше хворіє на застуду. Напилася липового чаю з медом, на піч насипала проса, простелила кожуха та полізла відлежуватися. Тоді приїхала я до неї, бо була вже у декретній відпустці. Звичайно ж, мама забула про лікування, бо хотіла побути зі мною кілька днів. Якось я їй порадила поїхати до районної лікарні. Мама попросила у мене труси, щоб вдягнути на прийом до лікаря, бо у неї вони одні, й ті латані-перелатані.

– Яка різниця, – сказала я, – латані вони чи цілі. Головне, щоб були чистенькі.

– Якось незручно, – сказала мама.

– А мені потім буде неприємно їх вдягати, – сказала я.

– То й не треба, донечко, – сказала вона. – Обходилася раніше, то й цього разу обійдуся. Не переймайся такою дрібницею.

А я незабаром забула про цю розмову.