Розділ «Частина друга Із мого щоденника »

…грудня 1960 р

Його поцілунок – втілення ніжності. Його уста такі жадані, такі смачні, що моє тіло від них стає схожим на розтоплений м’який віск. Я ловлю його губи, і ніжність огортає все моє тіло. Руки Романа такі спритні та чутливі, що нагадують руки майстра, який настроює музичний інструмент. Вони чутливі, як у знаменитого піаніста. Лише торкаються вони мого тіла, як починають бриніти мої струни бажання. Коли поцілунок з ніжного переходить у пристрасний, тіло спалахує, мов сірник. Воно розкривається йому назустріч, як бутон квітки навесні. І я втрачаю голову, бо вже не розумію, чи то розпускається квітка, чи розцвітає палке кохання, чи починається виверження вулкану. Наші розпечені тіла сплітаються в одне ціле, і ми перестаємо ними володіти – вони в полоні кохання. Серце шаленіє в грудях, я кутаюся в обіймах коханого, і світ для нас перестає існувати. У ньому є лише ми двоє. Ми і наше безмежне кохання. В якийсь час наші тіла залишають землю й злітають вгору, туди, де міріади мерехтливих зірок. Я ширяю десь угорі, доки приглушений крик не злітає з моїх уст, і зірки розсипаються віялом навколо мене.

– Тобі добре? – шепочуть його пошерхлі від спраги вуста.

Мій любий, коханий, єдиний у всьому світі! Якби ти знав, як мені добре, то не запитував би. Моє тіло стомлене, виснажене до останньої краплі, але ця втома така приємна!

– Чи я ще жива? – думаю про себе. – І звідки дісталося мені таке щастя?

– Я кохаю тебе, – шепочу я замість відповіді.

Чи буде так завжди? Чи не розгубимо ми свої почуття на теренах буденності життя? Я зроблю все, щоб так було завжди. А зараз шепочу всі лагідні слова, які самі приходять в голову. Він теж відповідає мені, і я, засинаючи, все ще слухаю слова, які не стомлюються пестити мій слух.

…березня 1961 р

До Міжнародного жіночого дня зі своїми учнями підготувала концерт для жителів села. Спочатку була урочиста частина, в якій вшанували передових трудівниць голова колгоспу та директор школи. По тому був невеличкий концерт, та діти зіграли невеличку п’єсу. Здалося, що глядачі залишилися вдоволені.

– А чому б нам не організувати драматичний гурток? – запитала я Романа, коли ми повернулися додому. – Мені здається, що глядачі були б раді подивитися спектакль, де грають не діти, а дорослі.

– А хто буде грати? – поцікавився Роман.

– Я, ти та інші вчителі.

– Гадаєш, вони захочуть?

– Ще б пак! Сидять усі вечорами у своїх нірках, як миші, а життя йде, воно не зупиняється. Треба жити цікавіше, наповнювати кожен день свого життя чимось новим, – з запалом почала я. – Треба нести людям радість, дарувати щось приємне, красиве.

– І де ж ми будемо брати декорації, костюми?

– Декорації можуть учні виготовити у шкільній майстерні на уроках праці. Костюми будемо готувати самі.

– Мене гримером візьмете? – пожартував Роман.

Попри всі жарти наступного дня я в учительській на великій перерві зібрала колег та внесла пропозицію. Ідея сподобалася, бо всі пожвавішали, в очах з’явився блиск азарту.

– Я зможу трохи допомогти, – втрутився у розмову наш завгосп. – Є списані фіранки, то можна буде якийсь костюм зшити. Також є обрізки фанери для декорацій, є трохи фарби.

– А у мене є швейна машинка, – сказала піонервожата Люда. – Тож із задоволенням можу щось пошити, якщо, звичайно, дасте мені якусь роль.