Розділ «Частина друга Із мого щоденника »

Мені було якось ніяково, але на столі стояли тарілки з пахучою смаженою картопелькою, від запаху якої у мене забурчало в череві. Лише тепер я згадала, що з самого ранку нічого не їла. Я погодувала Даринку та пішла до столу, де вже, окрім картопельки та огірочків, з’явилися пляшки горілки та вина. Всі були радісні, веселі та збуджені. Одразу ж пішли розмови про наступну виставу. А я подумала про те, що все-таки слушна думка прийшла мені в голову, коли запропонувала зіграти п’єсу.

…березня 1962 р

До нового року ми підготували п’єсу «У неділю рано зілля копала». У лютому поїхали з нею до сусіднього села. Вистава мала неабиякий успіх. А по закінченні підійшла якась жіночка та принесла нам засмаженого у печі гусака. Я почувалася незручно, але вона простягла гусака Романові.

– Красно дякую і я, – сказала жінка, – і всі мої односельці.

– Я не можу прийняти такий подарунок, – знітився Роман.

– Так я ж від щирого серця, – говорить жінка. – Хіба ж я не знаю, як тяжко молодим сім’ям? А у мене цих гусей цілий табун. Не зобижайте мене, просту селянку, прошу вас.

Довелося Романові прийняти такий подарунок. Звичайно ж, ми не забрали його додому, а з’їли тут же всі гуртом.

А до восьмого березня ми вже мали вивчену нову п’єсу Коломійця «Фараони». Життя набирає шаленої швидкості. Тепер після занять поспішаємо додому, готуємо їсти, прибираємо в хаті, готуємось до наступних занять, а ввечері біжимо на репетиції. Чутки про нашу самодіяльність швидко розлетілися по окрузі. Нас почали запрошувати приїхати в інші села зі своїми виставами. Ми не відмовляли, але на все бракувало часу.

Даринка звикла до чужих рук і тяглася до всіх, які простягалися до неї. Одного разу Роман сказав, що наші діти, як циганчата, ми кочуємо, і вони з нами. Я з ним погодилася, бо не було нічого образливого в його словах.

…червня 1962 р

До нас почали ставитися шанобливо. Вірніше сказати, що в цьому була здебільшого заслуга Романа. З ним вітаються за руку всі чоловіки, поважають жінки та старенькі. Лише хто зустрінеться на вулиці, одразу ж йде розмова про вистави. Одне питання у всіх: «Чи буде незабаром вистава? Коли і яка?» Звичайно ж, яка готується п’єса, ніхто не розповідав до останнього, тримаючи інтригу. Останньою п’єсою перед відпусткою була «Назар Стодоля» Шевченка. Ледь зіграли одну, вже будуємо плани на майбутнє, риючись в бібліотечних книжках.

…серпня 1962 р

У відпустку їздили до моїх батьків і до матері Романа. Коли Роман поїхав на сесію, то я з Даринкою була у своєму селі. Там я зустрілася з Валею та Василем. У подруги щойно народилася донечка Галинка, тож нам було про що поговорити. Коли я її побачила, то одразу ж згадала про свою брехню. Так хотілося обняти її та в усьому зізнатися, але не змогла. Валя така щаслива, що у мене не повернувся язик. Я не захотіла втрачати подругу, бо не знала, як вона відреагує на моє зізнання. Тому вирішила відкласти неприємну розмову до слушного моменту.

У кінці серпня повернулися в село, одразу ж зайшли до школи. Директор викликав Романа для розмови у свій кабінет, а я почала хвилюватися та губитися в здогадках. Так повільно тягнувся час, що півгодини здалися мені вічністю. Коли вийшов Роман, то я побачила його усмішку, і від серця трохи відлягло.

– Що трапилося? – запитала я його, ледь вийшли зі школи.

– Усе добре, – говорить і посміхається.

– Тобі подобається мене мучити?

– Директор йде на пенсію.

– То він покликав тебе, щоб сповістити про це?

– Він запропонував мені зайняти його місце.