Розділ «Частина друга Із мого щоденника »

– Я хочу тобі сказати, що не забув свою обіцянку. Пам’ятаєш?

– Іноді пам’ять підводить, але те не забула.

– Хочу повторити: коли прийде наш час покинути цей чудовий світ, то ми покинемо його разом, в один день, як Февронія та Петро. Згодна?

– Так! Інакше бути не може! – щиро кажу я.

Нам по шість десятків років, а я вірю, що так воно й буде.

…червня 1998 р

Подумати лише: пройшло сорок п’ять років, як моя двоюрідна сестра Наталія поїхала з матір’ю в Донбас, а тут навідалася до нас! Спочатку я її не пізнала. Ще б пак! Стільки років минуло, коли вона підлітком покинула нашу родину. На довгий час загубилися її сліди у широкому світі. А тут заходить якась поважна незнайома дама та й каже:

– Ну, здрастуй, Марійко!

А мені заціпило. Ловлю знайомі риси, у пам’яті прожогом пролітають тисячі облич, розумію, що знаю ці очі, а згадати не можу.

– Я – твоя сестра Наталія.

– Ти?!

Я не вірю своїм очам! Обіймаємося, плачемо та радіємо одночасно. Оговтавшись від несподіванки, кидаюся на кухню – людина ж з дороги! Коли прийшов Роман, я вже накрила на стіл. Так не терпиться дізнатися, як склалася її доля.

– Пригощайся, – кажу сестрі, накладаючи в тарелі якомога більше картопельки та салату. – Напевне, здалеку приїхала?

– Дуже далеко мене занесло, – посміхається вона. – Аж за океан. Я живу в Америці.

– Як то?! – вирвалося в мене, і вийшло так, ніби вона зізналася, що живе на Місяці.

Наталія розповіла, що її мама працювала шахтаркою, отримали вони квартиру, і все було добре, але трапилося лихо. Одного дня на шахті сталася аварія. Саме в цій зміні працювала її мати.

– Шансів на життя лікарі їй зовсім не давали, але мама дивом вижила, – розповіла Наталія. – Вона залишилася на все життя прикутою до ліжка та сліпою.

– Коли це трапилося?

– Мама пропрацювала лише два роки, – зітхнула Наталія. – І все життя провела у ліжку.

– Але ж ми отримували від неї гостинці, – нагадала я, згадавши тушонку та бублички.