Розділ «Частина друга Із мого щоденника »

Йдемо до річки, бо вже припікає сонце і стає спекотно. Хлопці одразу ж шубовснули у воду, полетіли бризки в усі боки, ніби сяючі скельця. Я походила по воді, роздивляючись пласкі, відшліфовані водою камінчики на дні та маленьких цікавих рибок, які кружляли біля моїх ніг. Я пішла на берег, у тіні розлогої старої верби простелила на траві простирадло.

– Ну, годі! – дав команду Роман. – Вилазьте з води, а то викупаєтесь так, що сороки вкрадуть.

Хлопчики біжать до мене, а я вже приготувала їм бутерброди. Вони наминають їх, аж за вухами лящить.

– Смачно, – каже Олесь.

– Я голодний, як вовк, – додає Антон.

Не встигли перекусити, як Антонові заманулося полізти на вербу. Вдяг штани та пнеться на дерево.

– Штани порвеш, – зауважив Роман.

– Це у мене американські! – хвастається хлопчик. – Дідусю, у тебе були наші джинси чи імпортні?

– Мої «джинси» пошила мені мати із старих братових штанів, бо не було, у чому ходити до школи. Я вже вам якось розповідав, що моя мати залишилася вдовою з трьома дітьми.

– А де подівся твій тато? – Антон вже забув, що хотів видряпатися на дерево. Прийшов до гурту, вмостився поруч Романа.

– Він був тяжко поранений на фронті, довго лежав у госпіталі, у місті Мічурінськ, що у Росії, там і помер від ран.

– А де його поховали?

– У тому ж місті, у братській могилі.

– А ми поїдемо туди?

– Обов’язково!

– Розкажи ще про своє дитинство, – попрохав Олесь. А Романові тільки того й треба: буде розповідати, аби лише слухали.

– Пішов я до школи у постолах, бо іншого взуття не мав.

– Я бачив такі у музеї, – вставив Антон.

– І все б нічого, але ніяк не міг навчитися мотати на ноги онучі.

– Навіщо? Шкарпетки би вдягнув, – сказав Олесь.