Розділ «Частина друга Із мого щоденника »

– Ой-ой, дівчата, – це Василь до нас. – Бачу, засумували, носи повісили і сльози на кілочку. А я хочу вам нагадати, які ви колись були.

– Які? – майже в один голос спитали ми з Валею.

– Молоді! Веселі! Гарні! – сказав Вася та поклав на стіл світлину. На ній він нас сфотографував, коли ми жили у домогосподарки… Саме в той час я познайомилася з Романом, а Валя з Васею.

– Невже?! – зраділа я. – У мене була така фотографія, але вона покрилася пліснявою від вологості та повністю зіпсувалася, коли ми жили в чужій хатині.

– Тепер будеш дивитися та згадувати молодість, – сказав Вася.

Я подякувала та пішла до будинку віднести таку дорогоцінну світлину. Підігріла котлети, щоб гаряченьких докласти в тарелі. Коли повернулася, то Вася сидів дуже близько від Валі. Він обняв її за плечі та про щось весело розповідав.

– Про що воркуєте, голубки? – запитала я, кладучи котлети в тарілки.

– Про наше власне озеро, – поважно мовив Василь.

– Слухай його побільше, – посміхнулася Валя. – На дачі Вася вирішив більше не садити картоплю, залишити лише зелень та квіти, а на місці городини два літа поспіль рив котлован під озеро. І це попри те, що у нього хворе серце і лікарі не рекомендують великі фізичні навантаження.

– Справжнє озеро? – запитала я.

– Невеличке озерце, – пояснив Вася. – Скільки там тієї землі? На березі зробив дерев’яні лавочки…

– Уяви, Марійко, точнісінько такі лавочки, які були у тому парку, де ми познайомилися! – весело сказала Валя, і її очі запроменилися.

– Від сусідів відгородився не металевим чи бетонним парканом, а тином, який власноручно сплів з лози, на кілочки повісив глиняні глечики, а понад тином – квіти. Озерце наповнив водою, там навіть є справжні лілеї! – з жаром розповідав Василь. – Над нашим озерцем зробив дерев’яний місточок.

– А місточок навіщо? – запитала я Васю.

– Коли зацвіте кущ калини над озером, – таємниче мовив Вася, – запрошу Валюшу на побачення на містку!

Ми всі розсміялися, а Валя прихилила голову на плече чоловіка.

– Дивлюсь я на вас, – задумливо сказала я, – і, здається, не було прожито стільки років. Здається, що ви щойно побралися, і ваші очі світяться неймовірним коханням.

– А ми так і живемо, – посміхається Вася.

– А я знаю, чому так, – сказала я. – У молодості здається, що попереду занадто довге життя, що часу на кохання, для теплих слів дуже багато. З роками приходить усвідомлення, що час, який нам відведено для любові та радощів, невпинно скорочується.

– І його залишається з кожною прожитою добою на день менше, – додав Роман, який досі мовчав.