Розділ «Частина друга Із мого щоденника »

Ми сиділи до ранку за столом. Цікаво було дізнатися про Америку та її жителів не з книжок та телевізора, а від мешканки країни. Наталія, не дивлячись на всі випробування життя, не втратила почуття гумору. Я дізналася, що американці взагалі не мають звички готувати їжу вдома та не знають смак борщу. Вони або купують напівфабрикати, або їдять все з банок, або йдуть на обід до ресторану.

– Ось тому вони залюбки беруть на роботу українок, – засміялася Наталія. – Бо люблять гарно поїсти, а біля плити стоять не хочуть.

Ми довго сміялися, коли сестра розповіла про родину, де їй довелося працювати кілька місяців.

– Уявіть собі, – розповідала Наталія, повеселіла від ста грамів. – У двокімнатній квартирі в центрі Чикаго мешкають похилого віку брат і сестра. Дітей у них немає, але на рахунку у неї два мільйони доларів, а у нього – чотири. Автівки вони не мають, бо дорого її обслуговувати, харчуються кавою з булочкою та консервами з банки. І це ще не все! Йому сімдесят вісім років, він має стільки грошей, але ще працює сторожем!

– Можливо, вони брешуть, що мають такі статки? – дивуюся я, бо не можу збагнути, навіщо гнутися на роботі, коли є за що жити?

– Я на власні очі бачила їхні чекові книжки, коли розраховувалася по них. Але чекайте! Цікаве ще попереду! Цей чоловік щодня несе додому по рулону туалетного паперу, який краде в громадській вбиральні! Він приносить їх додому та складує в спальні!

– Не може бути! – я сміялася до сліз.

– Може! А бабцю я вожу на автівці по середах та п’ятницях в басейн плавати. Там видають кожного разу рушник, який усі люди залишають там, бо він входить до вартості абонемента, і наступного разу дадуть новий. А мільйонерша везе рушник додому і складає у стоси в тій самій спальні. Рушники та туалетний папір складені від підлоги до самої стелі.

– Що вони з ними будуть робити? – не можу стримати сміх.

– Мені самій було цікаво дізнатися, але не встигла. Мене звільнили, бо, як сказав дід, «ця українка забагато їсть».

– А бабця така стара і плаває в басейні?

– Розумієш, Марійко, там жінка в сімдесят років виглядає на українку, якій лише п’ятдесят. Там після семидесяти років жінки ведуть активний спосіб життя, вони вже виростили дітей, допомогли онукам, тож свій час витрачають у своє задоволення: ходять в салони, ресторани, басейни, на вечори відпочинку та мандрують світом. Вони не голодували, як ми, не працювали з п’яти років, до того ж, отримують достойну пенсію.

І поринули ми у далекі спогади, туди, де лишилося наше дитинство і було втрачене здоров’я…

…грудня 1999 р

Після відвідин нашої родини, Наталія нам часто телефонує. Я радію відновленню стосунків з сестрою, бо вже й не сподівалася її побачити. До того ж, вона залишилася єдиною родичкою з нашої колись великої родини. Нещодавно вона зателефонувала і сказала, що їздила в гості до Джесіки в штат Каліфорнію, розповіла своїй подрузі про подорож в Україну, про наше життя.

– І знаєш, що запропонувала Джесіка? – сказала Наталія. – Говорить мені: «Давай я куплю Роману та Марії корову. Буде у них завжди свіже молоко, сир, масло». Я їй: «Корові потрібно сіно, щоб давала молоко», а вона каже: «Я й сіно можу купити».

– Вона не знає, що корову треба пасти на луках і заготовляти кожного року сіно? – запитала я, сміючись.

– Сумніваюсь, щоб вона взагалі живу корову бачила! – сміється Наталія. – А пропозиція її купити серйозна.

– Подякуй цій добрій жінці, – сказала я. – Але у нашому віці та з нашими болячками ми вже не зможемо її утримувати.

Наталія стримала своє слово, і напередодні Нового року нам прямісінько в хату принесли від неї три величезні коробки. Це були посилки з подарунками від Наталії – вона обіцяла їх надіслати, коли у нас гостювала. Чого там тільки не було! І светрики та кофтинки на дорослих і дітей, і джинси, і халати теплі та літні, і взуття чоловіче та жіноче, і кава та цукерки, і ліки Роману від хвороби серця та поліартриту, і навіть мило, шампуні та парфуми! Завалили крамом півкімнати.