Розділ «Частина друга Із мого щоденника »

– Виходить, так повинно бути, – сказав Роман, намагаючись хоч якось мене втішити. – У житті не буває випадковостей. Якщо щось трапилось, то задля чогось.

– Чому? Чи не досить випробувань на її долю?

– Я не можу пояснити, чому так відбувається. Даринка – красуня, розумниця, добра господиня, але не щастить їй з чоловіками. Але вона, попри все, повинна пройти з гідністю свій шлях випробування. І ми її підтримаємо, допоможемо.

– Чим? Мізерною пенсією, яку ми заробили за стільки років праці?

– Трішки допоможемо матеріально, підтримаємо морально, а там знайде і вона свою долю.

– Звідки ти знаєш? – запитую я Романа з надією, бо знаю: що б він не казав – я повірю його словам. Із завмиранням серця чекаю на відповідь.

– Я відчуваю це, – каже він, а я майже заспокоююсь. – І досить сидіти вдома. Пішли до лісу! – пропонує він.

– До лісу? – перепитую, а сама знаю, що ліс заспокоїть, надасть життєвої сили та наснаги. – Зачекай трішки, я візьму води та ліки.

Нам вже нелегко долати великі відстані, але вдалині бовваніє ліс, манить до себе, і ми йдемо з Романом поруч, однією стежкою, як і по життю. Втома та хвороби забуваються, коли ми попадаємо в обійми лісу. Пустун-вітер заграває з берізками, розплітаючи їм довгі коси, перекидається на верхівки осик, ті лопотять листочками, радіють. У цей шум вплітається щебетання птаства та тихе дзюрчання невеличкої річечки. Я на мить зупиняюся, зачарована симфонією лісу.

Щоб заглибитися в хащі, нам потрібно перейти місточком, який райдугою перекинувся через річечку. Мені завжди подобалася ця місцина, тому ми з Романом зупинялися на містку кожного разу.

– Постарів місточок, – каже Роман. – Дерев’яні колоди деінде підгнили та провалилися.

– Як і ми з тобою, – пошуткувала, а жарт вийшов з присмаком гіркоти.

– А я подумав інакше. Цей місток з’єднує два береги. Люди швидко можуть здолати шлях від одного берега до іншого. Життя теж як місток, по ньому ми проходимо шлях від народження до смерті. Ось ми з тобою зупинилися відпочити на містку, ніби на якомусь відрізку життя, між тим, що було і що буде.

– Різниця лиш в тім, що містком можна пройти з цього берега на інший і повернутися назад, а в житті… – сказала я і замовкла. Не хотілося думати про сумне, коли навколо така краса! Води річки, покриті ряскою, притихли, намагаючись швиденько прошмигнути під місточком, щоб знову вирватися на волю та весело побігти далі. Ліс оточив річку, зарослі кущів впритул обліпили береги. Небо синє, аж прозоре, повітря чисте, пахне свіжістю річки.

– Яка навколо краса! – кажу я захоплено. – І все це колись доведеться покинути!

Роман мовчить, задивившись у воду. Напевне, і в його голові засіли сумні думки про те, що ми в цьому світі не вічні. Вічні і цей ліс, і річка, і густі трави, з вкрапленням блондинок-ромашок та синьооких волошок, а ми – прийдешні.

– А ти знаєш, який сьогодні день? – запитав Роман.

– Восьме липня. А що?

– Ти не забула, що сьогодні – день Февронії та Петра?

– Забула, – зізналася я.