Розділ «Частина друга Із мого щоденника »

– Що з тобою, Марійко? – запитав він, повертаючи до себе моє обличчя.

– Не можу! Я так не можу! Я не знаю, як мені це пережити. Відчуваю себе зрадницею та ледарем.

Роман прихилив мою голову собі на груди.

– Поплач, якщо тобі тяжко. Один раз можна, щоб потім заспокоїтися.

– Мені потрібен час, щоб звикнути до такого життя, – кажу я, схлипуючи.

– У новому житті є свої принади, – говорить він, погладжуючи моє волосся.

– Які ж?

– Ми будемо більше часу проводити разом.

А надвечір завітали учні та вчителі з оберемками квітів. Тяжкий день був пом’якшений. Але це не означає, що я швидко звикну до нового життя. Важко перекроїти весь свій життєвий устрій після кількох десятків років.

…травня 1992 р

Як я стомилася від цих черг, талонів та купонів. То нема талонів, то вони є, але щоб на них купити якусь річ, треба згаяти не один день. В Іринки народився вже другий хлопчик, а я не можу йому щось потрібне купити. У них немає навіть дитячого мила. Я вистояла чотири години у черзі, але змогла купити лише три бруски мила на ті кляті талони. На жаль, воно туалетне, а не дитяче. Пішла наступного дня по знайомих, щоб зробити обмін. Один кусень мила все-таки роздобула. Незабаром дитина виросте, а візочок для неї вони так і не змогли купити. Мені затримують пенсію на п’ять місяців. І коли скінчиться цей хаос? Не зрозуміло…

…червня 1993 р

Раніше чула від людей похилого віку, що вони онуків люблять більше, ніж своїх дітей. Брали сумніви, доки сама не стала бабусею. Якби ж то хто знав, як ми з Романом чекаємо літа, коли привезуть нам онуків! Прибираємо в хаті до їхнього приїзду, як до свята, щось підфарбовуємо, переклеюємо шпалери, рахуємо кількість курячих яєць (чи вистачить на всіх?), по три рази на день бігаємо на город дивитися, чи достиг вже горох, чи дозріли вишні в садку.

Навіть не можу пояснити, чому ми любимо своїх чотирьох хлопчаків-онуків більш, ніж любили своїх дітей? Можливо, тому, що підсвідомо відчуваємо свою провину перед дітьми, бо не вистачало часу прочитати зайву казку перед сном, не мали змоги купити цукерки чи чмокнути у маківку? Тому намагаємося приховати пробіли, віддаючи стільки любові онукам?..

Видалася гарна днина. Онуки сплять, але Роман пішов їх будити, хоча ще рано.

– Не шкода піднімати дітей о шостій ранку? – спитала Романа.

– На старості виспляться, а просплять ранок – день пропав, – відказує він, і чую вже: – Підйом, хлопці! Хто піде зі мною до лісу?

Де й сон подівся! Попідхоплювалися, заметушилися по хаті. За півгодини були вже у лісі. Роман хоче, щоб хлопчаки навчилися любити природу, тонко її відчувати, вчить, як не заблукати в лісі, та показує грибні та ягідні місця. Бачу, що діти стомилися, але не подають вигляду, тюпають за Романом, слухають його оповідки.

– А ми будемо купатися в річці? – запитує Антончик – син Даринки.

– Якщо пообіцяєш не захворіти, – відказує Роман.