Розділ «Частина друга Із мого щоденника »

Дочекалися! Нарешті отримали перші листи. Воєнком стримав своє слово, і хлопчиків скерували в одну частину. Дивні діти! Написали по листу і вклали в окремі конверти. З листів ми дізналися, що вони потрапили на службу в Донбас, що у них, звичайно ж, все добре. Коротенькі листи зайняли по півсторінки. Що тут поробиш? Хлопці є хлопці. Просила описувати все до дрібниць, а вони навіть не написали, чи добре їх годують.

Увечері читали-перечитували з Романом листи. Коли лягала спати, то вже знала їх напам’ять.

– Хто буде давати відповідь? – запитав Роман.

– Я думала, ти вже спиш.

– Чомусь не спиться.

– Звичайно ж, я. Я їх навчу, як треба писати батькам.

– Не сподівайся, що після цього вони будуть до подробиць описувати, що сьогодні їли та як спали.

– Чому?

– Люба, наші хлопчики стали справжніми чоловіками, а ти й не помітила.

…серпня 1985 р

Стільки подій за один рік! Я не маю часу все записувати.

Наші хлопці повернулися зі служби, перейшли на заочну форму навчання. Мені так приємно, що вони тримаються одне одного. Якісь Романові знайомі допомогли їм влаштуватися на роботу на завод. Звичайно, що без диплома вони не можуть ще займати посаду інженера, тому їх поставили бригадирами зміни.

Дівчатка в один день заявили, що виходять заміж за двох братів-близнюків.

– Це погано, що ви поберетеся з братами, – сказала я серйозно.

– Чому?! – в один голос проспівали вони.

– Тепер у мене буде менше на одного свата та на одну сваху.

Дівчатка розсміялися.

– Зате може статися так, що у вас може бути більше онуків, ніж ви очікували.

– А це ж чому?

– Бо наші чоловіки – близнюки. Не виключено, що колись ми народимо не по одній дитині, а одразу по дві, – видала моя дотепниця Даринка.