Розділ «НА ЧУЖИНУ»

Стоїть місяць серед неба, засіває срібним пилом блискучий хрест і сині шибки старенької дерев’яної церковці. А там за церквою стоять хрести, хрести... і сумні білі постаті під тінню ясена немов нахилилися у тую сторону.

А в панському саду соловейко чи плаче, чи сміється, аж виляски розлягаються. Там, де кінчаються доріжки та квітники й починається дика частина саду, окутані темрявою стоять під терниною хлопець і дівчина.

Не перший раз, як упаде на землю ніч і пани вкладуться спати, крадькома виходила дівчина в сад до хлопця на розмову; не раз стояли вони тут, обнявшись, до самого ранку. Тепер минулися жарти, минулися сміхи: стоять засмучені хлопець і дівчина, не дивляться у вічі, одно одного докоряють за минулі ночі.

- Хіба ж ти не знав, що так воно буде? - крізь сльози вимовляє дівчина.- Нащо ж водив, нащо з ума зводив?.. Тепер ти поїдеш, мене в славі покинеш,- будуть мене люди обминати. Бо хто ж візьме тую дівчину-наймичку, що парубок покинув. Оцілував, омилував та й покинув... Мовчиш і слова не промовиш? Хіба ж не сама я,- казала далі дівчина, вже обливаючись слізьми,- не сама одвадила од себе всіх хлопців?.. Бо я ж уже думала, що мені їх не треба, я вірила, дожидала, що з тобою нам судилося вже й вік згорювати. Я ж не думала, що через тебе, може, прийдеться мені вік косу заплітати. Буду заплітати, буду плакатися на тебе, поки не вмру; і не буде тобі щастя на чужій стороні за мої сльози сирітські!

- Нащо так казати? - тихо, одмовляє парубок.- Не сам я їду - жене недоля, ти ж знаєш про це. Нехай би я зостався тут, нехай одружилися б ми,- куди б же я дівся тоді з тобою, в чию хату повів би?

- Казаха ж - наймайся до панського двору, я на кухні служила б... Жили б якось...

- І цілий вік по наймах хилялись?

- Ми б працювали, заробляли, зібрались би на свою хату.

- Коли ж мені ті гіркі заробітки й так серце всушили.

- Горювали б, та все ж у рідній стороні, не на чужині.

- Щось мені й рідна сторона вже не мила.

Замовкла дівчина, схлипує, в руках мне білу квітку, що зірвала з терну.

- Чи не казав я тобі, чи не благав тебе,- став казати парубок дівчині,- кидай найми та поїдемо зо мною. То миліше тобі жити по наймах, панам догоджати, ніж працювати на себе? Що нам рідна сторона, коли нема в ній нам життя! А там би мали свою землю, свою хату, і стала б нам чужа сторона за рідну.

- Не буде мені чужа сторона за рідну довіку!

- Люди ж їдуть, привикають,- привикли б і ми!

- Не привикла б я на чужині, поки не вмерла. Туди б не доїхала, на дорозі зав’яла б, як скошена травина.

- Чого ж тобі тут шкода? Панських маєтків та будинків?

- Коли мені їхати звідсіля, то краще живою в домовину лягати.

З-за тополь вийшов місяць. Заглянув він у куток, де сумують хлопець з дівчиною, та й байдуже йому: всього буває на світі! «Не всі тії вінчаються, що любляться та кохаються»,- співається в пісні.

Затихло кругом. Тільки чути, як тихо схлипує дівчина. Сумує тернина і, немов слізьми, осипає засмучену пару своїм білим цвітом.