Розділ «ОТРУЙНА КВІТКА»

- Воістину воскрес! - задзвенів згори привітний жар-товливий голос.

- А чи далеко ще до міста?

- Близько - не більше верстів чотири! - охоче й швидко одповіла дівчина.

Стоїть, як справдішня квітка,- рожева, чорноока, на голові хитро вив’язана шовкова хустина, на ногах - нові черевички; сяє в святковому вбранні.

- Похристосуйся, баришня, з солдатиком!

- Не маю з чим - писанки дома забула! - кокетує дівчина.

- Нічого, ми й без писанки! - Солдатик, порівнявшись з дівчиною, спинився, торгується.

- Ану швидше там, та й другому давай місце! - підбадьорює його хтось за спиною.

Спинившись на півслові, обхопив за шию вільною рукою дівчину й тричі поцілував дзвінко й щиро. Крутнув головою, осміхнувся.

- Ех! - пішов.

- Христос воскрес, чорнобрива! - вирівнявся перед нею другий.

- Еге! Вас багато буде таких,- грає очима красуня і одступає.

- Тільки зо мною!

- І зо мною! І зо мною! - підходили солдати. Дівчина весело регоче, й в блискучих її очах світить легенький жаль, що не можна усіх похристосувати.

- З усіми як цілуватись, то й до вечора не перецілуєш!

Глянула униз, звідки сунули вже не поодиноко, а цілими гуртами. Глянула і замовкла. Очі широко одкрились, як у дитини, осуровіли, стали здивовані й пильні: здавалось, всі солдати понадівали білі брудні машкари на обличчя. Один, два, три... всі - на якого не глянь. Де старіший, де молодший - не можна було розпізнати: у всіх по виду - патьоками грязь, всі задрипані, обірвані, брудні.

Немов вітер сипнув піском дівчині у вічі - вона швидко закрилась рукавом і затремтіла од плачу.

- От тобі й раз! Чого це вона? - не зразу догадалися солдати.

- Чого це ти, чорноброва, плачеш?

- Глянь-глянь! - спинився коло неї хлопчик останнього набору.- Такі милі, такі малюсенькі черевички, а воно ще й плаче? - Одхиляє її руку од очей.