Розділ «ВІДЬМА»

- Ой нудно мені, тоскно... Життя мого немає тут, замучать мене, із світу зженуть вороги мої осоружнії...

- Які вороги? - цікаво спитав Іван.

- Он, он мої вороги! - тикаючи пучкою на піл, із дикою зненавистю примовляла Катря.

На полу, світячи крізь драну ряднину голими заденятами, покотом лежали скулені од холоду троє дітей - одно більшеньке, двоє малих.

Іван важко зітхнув.

Примовкли.

«Гу-у...» - диким звіром вило надворі, гуло в комині, сипало піском у вікно.

«Замету, засиплю, сліду не лишу!» - нахвалялось комусь.

Катря кинулась, мов тільки що почула, розплющила широко очі.

- Чуєш, яке мете? - тихо, таємниче промовила вона, підсуваючись до чоловіка.

- Ну? - закліпав стурбовано Іван очима.

- Слухай сюди...- лице стало довірливе, лагідне.

Почала стиха шепотіти йому щось на ухо, й одсвічували її очі чудним зеленястим блиском.

Зашарілось лице у Івана, очі сп’яніли.

Хіба ж віяло коли-небудь на нього од завжди кволої першої жінки такими гарячими чарами, такими могучими молодими принадами?.. Пара очей, як невідомі, дорогі камні, з дивно сумовитим чарівним блиском, снували перед ним і закривали все навкруги. А лице? Де ж тая злість на йому?... На його дивилось лице по-дитячому лагідне й привітне. Нікому лиха воно не бажає, тільки собі хоче щастя - дикого, палкого. Собі та йому, Іванові.

Жаль торкнув Івана, у грудях спалахнуло.

І дико вхопив він жінку в обійми, до грудей притиснув, як своє щастя.

А воно - живеє, як огонь, гаряче Іванове щастя - горнулося, в’юном вилося, припиналось губами, дух забивало.

Схопився бадьорий, енергійний - в очах, що пойнялись туманом, одсвічувались нові мрії. Схопив шапку:

- Поки я запряжу - знайди кобеняк та рукавиці,- тихо, швидко промовив і метнувсь із хати.