Розділ «ДОМА»

Коля засміявся.

- То її бозя послав води брати до колодязя?..

- Еге,- кивнув головою Петько.

- Вона прийде через поле до нас?

- Не прийде, Колю.

- Ні, прийде!

- Вона нас не бачить.

- А ми її гукнемо. Петько, давай гукати маму! Мамо! - крикнув Коля, піднявши очі в небо.

- Не кричи, Колю! - спинив його Петько.- Маму треба кликати тихенько. Треба так казати,- Петько покірно звів очі до неба й одними губами, мов крізь сон, почав кликати: - Мамо, йдіть сюди!

- Мамо, йдіть сюди! - ще тихше казав за ним Коля.

- Це ми, Петя й Коля...

- ...Петя й Коля,- оддавалося, як тихий шелест листу.

І тільки так заговорили хлопці, все небо немов справді перемінилося перед очима: ожили на йому срібні звірі, будови, дерева, а між ними найясніша на все небо - їхня мама з відрами. І тихо там, тихо, гарно...

- Ідіть-ідіть! - голосніше кликали хлопці.- Бо вже наша друга мама ваші хустки й спідниці поносила, намисто продала, а тато нас не жалує, а вона їсти не дає, гуляти не пускає, та все, щоб дитину гляділи!..

- І б’є... Мамо! - заплакав одразу Коля.

А мама мовчить. Вирядилась у небі срібною мережкою із зорь, запишалася, не чує їх, немов чужа.

Пекучий жаль дитячий обгортає хлопців на таку привабну, а нежалісливу й погордливу маму. І вже не здержуючись, вони обливалися слізьми і з докорами, перебиваючи один одного, поспішали розказати їй свої сирітські кривди. В колисці прокинулась дитина. Незабаром у хаті було повно плачу. Плакав Петько, тіпаючи колиску, плакала дитина, плакав Коля коло вікна, схиливши голову на лутку.

А в сінешні двері щось стукало... тихенько, з осторогою, щоб не сполохати.

Хлопці почули.

- Мамо! - з криком радості кинулися обмарені діти до дверей. В одну мить защіпка злетіла з залізного гачка.