Розділ «ВОЛОШКИ»

Устина зітхнула й притихла.

Мати й дочка уляглися поруч на полу й тихо зашепотіли про щось між собою.

Мати підвела голову і повернулась до Усті.

- Лягай спати - чого манячиш, як привид?

Устя мовчала. Може, й не чула. На полу зашепотіли ще тихіше. Мариня розказувала матері, видимо, щось веселе - часом обидві сміялися, уткнувшись у подушку. Устина задумалась. Суворо насуплені її оченята почали прояснятися знову. Думкою полинула вона з рідної хати. І мріється їй: в клас ввіходить він - той, хто ніколи не виходить у неї з голови, вчитель. Милий, знакомий голос, добре зучена хода... школярі лекцій не знають, і він стає смутний... Ось він виходить на перемінку. Тоді встане одна дівчинка - худенька, в ластовиннячках, в убогій спідничині,- дожене його і соромливо подасть пучок синіх волошок. То вона, Устина. Він і осміхнеться, подякує... Він же так любить їх, бо сама вона бачила, як цілий день носив він у петельці дві квіточки. Подумає: і в драному дівчина, й учиться не дуже добре, а, мабуть, любить мене більше за всіх...

«А як довідається, що сестра моя - Мариня?..- В Усті похололо на серці,- ух, як соромно буде, як боляче! - Міцно заплющила очі й закусила губу; стало гаряче в щоки, в уха. - Господи, зроби так, щоб він не довідався про це ніколи, ніколи!..» - подумала вона.

«А як дознається?.. Ну що ж,- я тоді розкажу йому по правді все, все...- Устина обгорнула рукою волошки, схилилась, і сльозинка викотилася у неї з очей. Задумалася й потім зразу кинулась.- Мариня теж згадує щось про вчителя... Яке їй діло до його?!» - прищулилась, прислухалась... Щось стукнуло в голову, огонь пішов по тілі, і вона миттю зірвалася з місця.

- Брешеш, брешеш, паплюго! - крикнула вона на всю хату.- Хіба я не знаю, де ти була?.. Ти з прикажчиками в якономії по бур’янах таскалась, а вчитель тебе на поріг не пустить!

Мати й дочка обірвали розмову.

- Чого ти репетуєш, дурна! - обізвалася мати.- Ну, зайшла до вчителя, книжечки почитати, та хіба це що?.. Тобі ж завтра рано до школи йти - лягай спати,- ласкаво додала вона,- а завтра встанеш раненько та наламаєш ще на городі бузочку вчителеві.

Устя душею почула страшну для неї правду. Почуття сорому, якого не вимовити словами, немов полум’ям опалило всю її душу, і дівчині хотілося завищати од болю. «А як же мені в школу тепер, як у вічі дивитися?» - промайнула думка. Навіть острах узяв дівчину перед цим. «Ні, ні... нізащо в світі... Ніколи очі мої більш не бачитимуть його... Буде йти улицею - за тин сховаюся, городами обійду»,- зразу подумала вона. І в одну хвилину побила, поламала, порвала в себе все те, що зв’язувало її з школою і з учителем. Тоді тільки став проходити той острах перед невимовним соромом - соромом за себе, за вчителя, за сестру, що несподіваною бурею пролетів по дитячій душі...

Затихло в хаті. Мати й дочка давно сплять, висвистуючи наперебій, немов у сопілки. Місяць зайшов десь за хату, і в хаті притемніло. Устина зв’язує в узлик свої сорочки, спідниці, всяке збіжжя. Завтра, як зійде сонце, вона піде з свого села,- туди, де немає ні матері, ні вчителя, ні Марині, піде на хутори шукати собі наймів.

«Буду робить, буду годить, то і в чужих людей не загину»,- думає вона, і личко її стає поважне, суворе.

Глянула на вікно, де стояли волошки: з такою охотою перед заходом сонця по одній квіточці зривала вона ці синенькі волошки, вишукуючи найкращі, найповніші з них,- тепер стоять далекі, нікому не потрібні...

Вийняла з води й недбайливо шпурнула до порога.

1911