Розділ «Книга перша Обізвався серед Січі курінний Сулима»

– Не має значення. Ти все одно ворог!

Він знову хлюпнув у кухоль, жадібно випив.

– Вино приносить забуття, я хочу втопити у ньому свою нудьгу.

– Коли запорожці захоплять фортецю, то пана коменданта і без вина чекає забуття.

– Ти певна?

– Авжеж! Козаки не потерплять осиного гнізда біля Січі. Це мусить нарешті втямити і сам пан комендант.

– Оракул у спідниці! – спалахнув він. – Сільська пророчиця! Ха-ха!.. Не забувай, що всі пророки закінчують життя раніше, аніж збувається їхнє просторікування! Забуваєш, що ти всього лише холопка, а не уродзона шляхтянка. По-доброму не віддасися – силоміць візьму. Або віддам тебе драгунам на поталу. Вибирай. Ти молода, вродлива, гостроязика. І, напевне ж, хочеш жити. Чи не так?

– Хочу, – зізналась вона і по хвилі додала: – Але хочу жити вільною, а не панською затичкою…

– Коли багнеш волі – не протився мені. Я подарую тобі волю і випущу тебе з фортеці. Я тут господар.

– Ні, – сказала вона просто. – Ти – в'язень, такий же, як і я. Сидиш і лихоманишся за мурами, козаків боїшся.

– Послухай, пророчице… Проси у мене що хочеш, і я виконаю твоє прохання. Але спершу стань моєю. І пам'ятай: або я, або драгуни. Поспішай, я нетерпеливий. І драгуни теж…

Вона задумливо перебирала косу, наче радилася з нею.

– Гаразд, – вперше погодилась бранка. – Але поведи мене на фортечну стіну – хочу подивитися на Дніпро й подихати свіжим повітрям.

Вони вийшли й попрямували дворищем. Вона попереду, він трохи відставши. Дивився на її довгі стрункі ноги з пружними литками, на горду поставу, на легку ходу й облизував сухі губи, що вкривалися смагою. Потім вони довго піднімалися крутими східцями і зрештою опинилися на стіні. Варта відзадкувала геть до бастіону.

– Дихай свіжим повітрям, пташко, – комендант розтягнув губи в подобі посмішки. – Сьогодні я щедрий, виконаю будь-яку твою забаганку!

Широко відкритими очима дивилася дівчина на світ. З високого муру видно було далеке Задніпров'я, де зеленіли гаї…

– Земле моя рідна, – прошепотіла дівчина. – Так хочеться жити…

Глянула вниз, на гостре каміння, відсахнулась.

– Страшно? – засміявся комендант. – Ходімо краще звідси.

– Зачекай, людолове!