Розділ «Книга перша Обізвався серед Січі курінний Сулима»

– Ти вже запорожець? – запитав Гната.

– Уже. Записали мене до Канівського куреня під прізвищем Кодак. На згадку про фортецю, з якої мене визволив батько Сулима.

Ярема обняв Гната:

– Будь здоров, козаче! Ходімо покажу, де твій курінь.

І завів Гната до однієї з приземкуватих будівель. Посередині стояло сирно – довгий стіл, збитий з грубезних дощок, попід стінами дощані нари, на стінах порозвішувана зброя, в кутку – ікони. А над столом висіло велике панікадило… Це й було помешкання Канівського куреня. Все Гнатові в диво, озирався, роздивляючись то зброю на стінах, то панікадило, то лампадку, що блимала перед іконою Георгія Побідоносця. Молодий і гарний святий з білим покривалом на спині, сидячи на коні, проштрикував довгим списом змія. І цей святий був схожий на запорожця, бо мав оселедця і довгі козацькі вуса.

– Сідай, – припрохував Ярема. – Ось тут і почнеться твоє козакування. Батько Сулима навчить тебе шаблею орудувати. Та й я, Ярема Летючий – запам'ятай моє прізвище, – дечого тебе навчу. Бо козакую вже з півроку.

– Стривай, а чому в тебе таке дивне прізвище – Летючий?

– Та з хати літав, – посміхнувся хлопець. – Ряднину розіп'яв над головою і стрибнув. Але полетів не вгору, а додолу. Так гуркнувся, що аж надвечір очуняв. Мати нагримала: «Ще хоч би убився, – кричала, – а то ж покалічишся, а мені – тягайся з тобою… Іч, що надумав – літати!» А дід і каже матері: «Соломіє, не чіпай хлопця. Коли йому заманулося літати, то хай літає, бо душа в нього така – летюча». От мене звідтоді й прозивають Летючим.

– І не кинув своєї мрії?

– Ще дужче кортячка розбирає літати. – Ярема зашепотів, хоч у курені більше нікого й не було: – Слухай, Гнате, повідаю тобі свою задумку. Хочу крила змайструвати. Чого ти на мене так дивишся? Птахи ж он літають, чому я не зможу? Полечу, їй же Богу полечу, тягне мене у небо і вабить… Тільки б крила змайструвати. А ось які, я ще гаразд не знаю… Стривай, – сам себе спинив джура. – Щось я дуже розбалакався, а ти мовчиш. І мовби невеселий. І очі в тебе сумні. Чому?

– Тобі сестричка Настя наснилась, а мені… – не доказав, зітхнув, голову звісив.

– У тебе горе? Розкажи про нього – легше стане. Як ти в лядській фортеці опинився?

– Від пана свого дременув, – розповідав Гнат. – Від самого Каніва ноги бив, ось-ось, думаю, вже й Січ. А біля Кодака мене схопили. Побили, а тоді у фортецю повели і в нору якусь кинули. А нашого люду там конає – ой-ой! Ворушаться в норі, як черва. Білого світла й скалки немає, пітьма, як у могилі, задуха…

– Треба швидше кінчати з осиним гніздом, як називає батько Сулима Кодак, – вигукнув Ярема.

– Просидів я в тій норі з тиждень, – розказував Гнат. – Били нас кожний день, знущалися. Особливо лютував шляхтич Пшияловський. Щодня в льох спускається, драгуни головешки тримають, а Пшияловський бранців канчуком періщить – аж шкіра на спині репається. Води по кілька днів не давали. Хто пить попрохає, тому каменюку на шию – і в Дніпро. Пшияловський і кричить: «Пий, хлопе, скільки хочеш!» Ось так і мене хотіли напоїти, та спасибі вам – визволили від смерті. – Помовчав. – У панському ярмі я зріс. Про шмат хліба мріяв і снив. Був я пастухом у фільварку пана Даниловича під Чигирином. Скільки себе пам'ятаю, панську худобу пас. Тож пан мене інакше, як худобою, і не називав. Тільки й чуєш: ти, каже мені пан, бидло таке, як і та худоба, що в стайні стоїть. Вона хоч молоко дає, а що з тебе візьмеш? Так мене звали: Гнат Худобенко. Я вже й сам почав думати, що я бидло, худоба. І коли мене пан-коструб, бувало, питає: «Хто ти є?» – то я кричу: «Ясновельможний пане, я є худоба, бидло, хлоп, ланець і смерд вонючий!» Ось так я й жив. А по весні взяв і закохався…

– І добре зробив, – усміхнувся Ярема. – І хто ж тобі у подобі став?

– Кріпачка пана Даниловича. Корів панських доїла. Христиною звали. Маленька була, чорнявенька, жвавенька. Коли потаємно зустрічалися, Христинка жалілась мені: «Хіба ми бидло, що пан і за людей нас не має? Ми не гірші люди за пана, тілько й того, що в нас фільварків катма…» От ми зібралися з духом і пішли до пана, в ноги бухнулись: хочемо побратися, кохаємось ми… Пан аж витріщився на нас. А тоді своїх гостей погукав, а в нього шляхта з усього Чигиринського староства гуляла, і каже: «Подивіться, панове, на цю худобу, на оце бидло! – і на нас з Христиною показує. – Вони кохаються… побратися хочуть…» А шляхта в регіт. Пан Данилович і кричить: «Прошу ясновельможне панство обговорити питання, чи може двонога худоба кохатися?..» Шляхта була п'яна, давай галасувати… Зрештою зійшлися на тому, що кохатися може тільки уродзоне панство, а худобі тільки худоба й до пари… То хай, мовляв, цей хлоп з худобою і шлюб бере. Цьому бидлові тільки корова й до шмиги…

Гнат вмовкає, кусає губи.

Ярема важко дихає від гніву, що так і тіпає його.

– Розказуй, брате, розказуй. Не тримай у собі горя.