Розділ «Книга перша Обізвався серед Січі курінний Сулима»

– А про це комісар хай запитує у запорожців.

– Я вимагаю пояснень від коменданта, а не від тих лотрів, котрі невдовзі загойдаються на шибеницях! Мені не подобаються їхні витівки!

– Овва! – ошкірився комендант. – Комісар теж їм не до вподоби.

– Комендант буде відповідати перед коронним гетьманом Речі Посполитої!

Це вже була явна погроза доносу, але Маріон не звернув на те уваги. Звик.

– Я – комісар! – між тим вигукував шляхтич. – Я уродзоний шляхтич, поставлений сюди для порядку, і я… я…

– Для смерті всі однакові – і уродзоні, і плебеї, – буркнув Маріон. – І я вимагаю не втручатися у мої справи. Я не терплю, коли неуки і бездари починають зі мною нахабно поводитись!

Пшияловський осікся, закліпав рудими віями.

– Але я поскаржуся коронному…

– Біжи! – зневажливо махнув рукою комендант, радий, що таки допік уродзоному. – Твій гетьман вештається десь у Прибалтиці, а коли прицурганиться сюди, то нас уже й слід охолоне. Дурні будуть запорожці, коли не використають такого зручного менту. Ось тоді й закукурікаєш, комісаре!

– Сто дяблув! Це моя ойчизна, а ти із своїми німцями – бідний найманець. Обдертус! Зайда! Я тут господар!

– Ойчизна? – криво посміхнувся Маріон. – Ха! Заграбастали чужу країну, а тепер ховаєтесь за мури та за спини найманців і галасуєте про якусь там ойчизну? Ой, глядіть, щоб вас не посадили на палі в цій ойчизні.

– Пся крев! – задихався від гніву комісар. – Щоб ті лотри, ті схизмати зважилися напасти на фортецю короля? Та вони як миші розбіжаться при першому ж залпі наших гармат!

«Таки допік уродзоного телепня, – зловтішно подумав комендант. – Не тільки гонору, а й страху в тебе достобіса!»

Маріон і зовсім заспокоївся. Хай біснується шляхтич. Зрештою, це його справа – з'ясовувати стосунки з українцями, а він, Маріон, француз. Йому однакові і поляки, і українці. Поляки платять – він служить полякам, платили б українці – служив би українцям… Йому байдуже… Не слухаючи Пшияловського, підійшов до шафи, збитої з грубезних дощок, витяг пузату карафку з угорським вином і налив кухоль… Останнім часом він все частіше прикладається до вина. Коли не увіллє у себе хмільного трунку, день тоді – не день…

Пшияловський все ще галасував. Маріон дістав другий кухоль, налив і комісару.

– Нас тут двоє відповідальних, – примирливо мовив, не дивлячись на комісара, – тож немає чого сваритися у цім закутні світу.

– Польща і Франція – великі маєстати! – вигукнув комісар. – Ми зітремо в порошок хлопську Украйну! Нєх жиє Річ Посполита, наша кохана ойчизна!

– Нєх жиє, – байдуже буркнув Маріон. – Але я п'ю за себе, за Жана Маріона, бо більше ніхто за мене не вип'є!

– А я п'ю за нашу фортецю – форпост боротьби із схизматами! Ми на передньому краї! На нас ойчизна дивиться!