Розділ «Книга перша Обізвався серед Січі курінний Сулима»

Цікавився він і життям, побутом та військовими походами незвичайних людей, котрих доти не зустрічав у своєму житті, хоч і попоїздив чимало, званих запорозькими козаками. Описуючи Україну, дивуючись з того, що «на ярмарках продають димарі для печей, у нас це викликало б сміх так само, як і спосіб приготування у них м'ясних страв, їхні весілля та інші церемонії, про що говоритимемо далі», Боплан з великою симпатією скаже про Україну: «Однак саме звідсіль пішов той благородний люд, який називається нині запорозькими козаками і котрий протягом стількох уже літ заселяє різні місця уздовж Дніпра і в суміжних землях».

Це писав письменник Боплан, а військовий інженер Боплан все робив для того, аби приборкати той благородний люд, – для цього і за Кодацьку фортецю взявся. Місце для неї вибрали серед Дикого Поля, за чотири сотні миль по Дніпру від Києва, на правому березі, де річка робить поворот на південний захід, біля першого порога, званого Кодацьким, тож і фортецю назвали теж Кодацькою. В гирлі Самари – «святої козацької ріки», – як зазначає Боплан, – брали ліс для фортеці. Будівництво велося в тому місці, де над водою здіймалася стрімка скеля, з якої зручно було оглядати і прострілювати навколишню місцевість. Селяни, схоплені жовнірами коронного гетьмана, полонені татари та солдати-найманці на початку літа 1635 року закінчили фортифікаційні споруди. Замок звели з дерева і забудували його землею. Сама фортеця являла собою чотирикутник, зовні на південь виступали два півбастіони. З півдня, сходу і заходу фортецю оточував глибокий рів – як прірва. В його дно закопали гострі дубові палі. Північний мур захищав крутий берег, з південного боку, зі степу, розкидали на великій відстані кам'яні й металеві гостроконечники, аби не могла пройти ворожа кіннота. А ще фортецю оточував з боку степів високий вал насипної землі, що починався відразу ж за ровом і з-за якого ледве виднілися дахи замкових будівель.

Для козаків та фортеця – що скалка в оці. Сівши на Кодаці, майже перед дверима Січі, магнати перерізали пуповину, що зв'язувала січову вольницю з Україною. Спробуй тепер проскочити непоміченим через пороги. Загони драгунів день по дню нишпорили степами навколо Кодака, виловлювали втікачів на дорогах, підстерігали на Дніпрі і запроторювали їх у підземні нори фортеці. Частину бранців карали смертю, більшість забивали в кайдани і відправляли на каторжні роботи в численні маєтки коронного гетьмана.

Розуміли запорожці й інше. Укріпившись на Кодаці, шляхетне панство, безперечно, забагне з часом ще ближче підсусідитись до Січі. Кодак – то лише початок наступу на запорозьку вольницю. Не зруйнуєш його – лиха не обберешся. Тож тільки-но закінчилося будівництво й коронний гетьман пішов з військом у Польщу, як занепокоєне січове козацтво почало збирати охочих «викурити ляхів з Кодака». Потрібен був призвідець, отаман.

Першим, як свідчить дума вкраїнська, «обізвався серед Січі курінний Сулима».

Що ми знаємо про курінного отамана (за іншими даними – гетьмана нереєстрових запорозьких козаків) Сулиму? В офіційних, надто скупих історичних довідках зазначено, що Іван Михайлович Сулима народився (рік народження невідомий) у селі Рогощі, тепер Чернігівського району Чернігівської області. За походженням дрібний шляхтич. Був помічником управителя маєтку польського магната С. Жолкевського на Переяславщині. Пізніше служив у польських магнатів Даниловичів. Не витримавши утисків, утік на Запоріжжя, де завдяки особистій мужності, військовій кметі, чесності та справедливості, непримиренності до гнобителів України дрібний шляхтич Іван Сулима швидко здобув визнання серед січовиків, котрі й вибрали його спершу курінним отаманом, а згодом і гетьманом. Іван Михайлович брав участь у козацьких походах проти турків і кримських татар. У серпні 1635 року повсталі нереєстрові козаки на чолі з Сулимою, повернувшись з Дону, де вони зимували після морського походу під Азов, напали на Кодак. Згодом Боплан у своєму «Описі України…» так про той козацький напад напише (дещо ревниво і навіть аж ображено: «…я закінчив будувати (Кодацьку фортецю) в липні 1635 року, але в серпні того ж року якийсь Сулима, гетьман повсталих козаків… зненацька захопив її і розбив гарнізон, що мав десь близько 200 воїнів під командуванням полковника Маріона. Цей полковник Маріон був французом…»

Розділ перший

Полковник Жан Маріон встиг побути комендантом Кодака близько місяця. В липні він прийняв щойно зведену фортецю і залогу в ній, що складалася з найманців-драгунів (в основному німців, котрі, як і сам комендант, перебували на службі в польської Корони), а вже на початку серпня Іван Сулима відібрав у нього не лише фортецю, а й саме життя. (Будівничому ж фортеці Боплану, на відміну від його співвітчизника Маріона, далебі, здорово поталанило: затримайся він бодай на місяць в Кодаці, то ще невідомо, чи мали б ми сьогодні його книгу про Україну!). Але навіть за той єдиний місяць свого комендантства Жан Маріон, вірно слугуючи Речі Посполитій, встиг так дозолити січовикам, що розраховувати на їхню милість вже не міг. Як не міг і живим датися в їхні руки. Месники б пригадали йому і нелюдські тортури, що їх драгуни чинили над селянами Східної України, котрі, втікаючи на запорозьку вольницю, опинялися в підземеллях фортеці, і ті утиски й розорення, яких зазнали й самі козаки, – Жан Маріон із загонами драгунів, повсюди нишпорячи, руйнував зимівники, забороняючи січовикам не лише селитися в тих краях, а й навіть полювати чи ловити рибу. Непокірних, розоривши їхні житла та господарства, приганяв до Кодака і кидав у льохи. Жан Маріон діяв безкарно і гадав, що так і буде завжди. І раптом – як сніг на голову літнього дня! – напад на драгунів. Перший звідтоді, як збудували фортецю. П'ятеро драгунів повели вранці топити в Дніпрі бранця. Парубок був з тих хлопів, котрі, втікаючи від своїх панів на Запороги, потрапляли до Кодацької в'язниці. Хлоп, зрештою, і згадки не вартий – на одного менше, на одного більше буде у фортеці, що від того зміниться? – коли б не те, що сталося на березі. Комісар фортеці шляхтич Пшияловський (у його справи комендант не втручався, пам'ятаючи, що гоноровитий шляхтич – особистий представник коронного гетьмана Речі Посполитої) часто розважався тим, що «напував» бранців у Дніпрі. Робилося це так. Коли хто з них, знемагаючи від спраги, вперто вимагав води, комісар казав драгунам:

– Сто дяблув! Хлопську забаганку треба виконувати, щоб не пасталакали, що ми надто жорстоко з ними поводимося. Відведіть цього лотра до річки, почепіть на шию каменюку і турніть його у Дніпро – хай, бидло, п'є донесхочу, якщо вже йому так забаглося води!

Так було й того ранку. Але несподівано, коли жовніри вже чіпляли бранцеві каменюку на шию, з прибережного очерету гримнули постріли. П'ятеро драгунів крижнями попадали на березі, хлоп зник. Ті, хто стріляв, теж…

Досі фортеця спокійно собі стояла, варта не дуже остерігалася нападу, певна, що козаки й на гарматний постріл не підступлять до мурів, і раптом… На очах у всієї залоги вбити п'ятьох драгунів і щезнути? А що коли вранішній напад – то лише початок чогось серйознішого? Наприклад, розвідка? Запорожці викрили себе лише тому, що вирішили врятувати бранця… Після розвідки чекай нападу… Але ж чи під силу їм здолати рів, вал і стіни? Далебі, ні. І все ж Маріон задумався. Був він людиною суто військовою і добре затямив: немає таких фортець, котрі так чи інакше не можна було б здобути. А Кодацька одна-єдина у цих краях. Навколо сотні і сотні верст пустельних степів. А під боком Січ. Хто виручить Маріона на випадок лиха? Польських військ на Україні зараз майже немає, їх повів гетьман, казали, аж у Прибалтику. Буцімто до війни з Швецією готується. От і чекай допомоги, коли скрута припече!

– Невтішні, виходить, справи! – вголос промовив комендант і відчув, як його знову охоплює роздратування.

Нарікав на самого себе, що такий невдаха, бо не зумів зробити блискучої кар'єри, заради якої їхав сюди аж із Франції, на поляків, котрі покинули його в цій пустці з сотнею-другою ненадійних найманців, а самі вештаються бозна-де, на запорожців, котрі таки ж напевне вже готують напад, на офіцерів залоги, яким усе байдуже, кому служити, кого вішати… І хто він, зрештою, такий? Збіднілий дворянин, який служить Польщі, а гнобить Україну. На випадок чого, поляки перші ж його кинуть напризволяще, а козаків не вблагаєш. Для них він каратель, чужинець, що приплентався душити їхній народ і їх самих та їхню легендарну вольницю….

Зганяв злість на офіцерах:

– На очах у залоги козаки вбивають наших вояків і наче крізь землю провалюються, а ви замість них ловите облизня? Що це таке, питаю вас, лицарів караючого меча в цьому проклятому закутні світу? Та які ви лицарі? Ви бездари, панове! Я неспроможний ліпити драгунів з глини, їх у мене всього лише дві сотні, а навколо ворожа нам країна, де небезпека чигає на кожному кроці. Подумайте, що вас чекає, панове офіцери, коли сюди прийдуть запорожці всією ордою!

Гнів швидко вщух, і комендант відчув утому і байдужість. Ат, чи не все одно, п'ятьох драгунів уб'ють січовики чи й усіх перенищать. Однак його життя пішло наперекіс. І махнув рукою – геть! Офіцери вийшли, мовчазні й сердиті. Комендант хотів було налити собі кухоль доброго угорського вина, як двері, несподівано завищавши, зі скреготом відчинилися. До комендантської, поправляючи фамільну шаблю на поясі, увійшов насуплений комісар фортеці шляхтич Пшияловський. То був низькорослий череватий панок в люстриновому кунтуші, з випещеним, завжди надутим обличчям, повним пихи і гонору.

В Маріона відразу ж почав псуватися і без того зіпсований настрій. Пихатого й хвалькуватого комісара він просто терпіти не міг. Схопився й похмуро витріщився на комісара, думаючи: «Безперечно, про напад на драгунів хутко буде передано коронному гетьману. Недарма ж він посадив у фортеці свого прибічника, цю гоноровиту жабу Пшияловського, котрий тільки й уміє доносити…»

– Я вимагаю коменданта пояснити, що сталося сьогодні вранці під мурами фортеці? – комісар старанно уникав слова «пане», і Маріон відповів йому тим же:

– А що комісара цікавить?

– Я велів утопити в Дніпрі одного з хлопських утікачів. Чому не виконано моє повеління?