Розділ «Книга перша Обізвався серед Січі курінний Сулима»

– А чого б це я боялася того, хто сам труситься над своєю долею?

– Але я добрий, – збрехав він, бо в ту мить і сам вірив у свою доброту. – Я поділюся своїм добром з тобою. І своєю любов'ю.

– І для цього ти мене зачинив у льох?

– Пташечку варто зачиняти, інакше її згамає кіт.

– Гм… Чи не краще тоді зачиняти кота?

– Ха-ха! – зареготав він. – Ти дотепна, моя пташечко!

Ще хлюпнув у кухоль вина, бо допікала спрага.

– Як тебе звати? – обхопив її за гнучкий стан.

– Чи панові не все одно? – вона вислизнула з його обіймів. – Я не терплю старих лапунів.

– Але я хочу вимовити твоє ім'я, – перехилив він кухоль.

– Полонянка…

– Рід у тебе є?

Вона випросталась і гордо глянула на нього.

– У мене є рід, і великий. Я – українка!

– Але я питаю, як тебе звати?

– Українка, – вперто повторила вона.

– Ти будеш моєю! – зухвало вигукнув він. – Але я не хочу брати силою те, що любіше по добрій волі.

Вона рвучко повернулась до нього, очі її спалахнули.

– Доброї волі забаг? Приперся в чужу країну, хапаєш людей, мордуєш їх у підземеллі, а тоді доброї волі хочеш? Пестощів?

– Ти маєш рацію, – згодився він. – Але я не поляк.