Розділ «Книга перша Обізвався серед Січі курінний Сулима»

Маріон здригнувся й поспішно пішов геть. Чи не душа тієї Насті кигиче серед ночі?

І ледве комендант спустився вниз, у двір фортеці, як вартівник біля сигнального дзвона поникав сюди й туди, але, не маючи сили боротися з дрімотою, що солодко склеплювала повіки, намотав собі на руку мотузку від сигнального дзвона і сів, притулившись спиною до стіни… Позіхнув – востаннє у своєму житті – і заснув…

Дмитро Гуня приклав долоні до рота і тричі заквилив як чайка.

– Киги-киги, – почулося у відповідь.

– Гайда, хлопці, – пошепки мовив Гуня козакам.

Обережно спустилися в балку. Ніч була темна, хоч в око стрель. Аби не наткнутися на колючі кущі терну, Гуня тримав поперед себе випростану для самозахисту руку. Кілька козаків-розвідників нечутно спускалися за ним. Ніч ніби згускла на дні балки й застигла – хоч руками її розгрібай.

– Ну й ніч, – сказав Гуня. – Не інакше як чорти її дьогтем вимазали! Та ще й комарі. – Чути, ляснув себе по шиї. – Ну й кусючі, бісові душі!

– Комарі – то не бісові душі, а панські, – озвався хтось у темряві. – Ото як пан уріже дуба, то душа його на комара й перетворюється. Щоб і далі людську кров пити.

– І коли вже вони її нап'ються?

Спустилися на дно балки в суцільну пітьму.

– Чи тобі повилазило, Дмитре? – раптом засичав хтось під ногами в Гуні. – Чого ти на вуха наступаєш?

– Розкидав свої вуха, що й не ступиш, – незлобиво буркнув Гуня і, присівши, низом побачив козаків, котрі покотом лежали на дні балки. – Вилежуйтесь, хлопці, бо скоро доведеться на мури дертися.

З темряви вирнув Гнат Кодак.

– Ідіть за мною, проведу.

Гуня пішов слідом за Гнатом, обережно переступаючи через козаків, і невдовзі вони опинилися під кущем, де ледь виднілося – на тлі неба – кілька постатей.

– Повернулися, розвідники? – почувся нетерпеливий голос Сулими. – Сідай, Дмитре, та викладай, що бачив і чув.

– Все гаразд, батьку, – Гуня обережно присів поруч. – Я з хлопцями всі околиці обнишпорив. Тихо, як у вусі.

– А варта на мурах?

– Спершу було хтось походив, – розказував Гуня, – погримав… Певно, на варту, а потім – заціпило. Мабуть, те, що гримало, пішло, а варта помаячила на стінах і зникла. Полягали спати, то ані шелесне, ані скрипне: фортеця наче вимерла.

– Яремо! – покликав Сулима джуру. – Погукай Саврана і Кикошенка. Павлюк! Де Павлюк?