Розділ «Книга перша Обізвався серед Січі курінний Сулима»

– Ех, сотнику, – похитав білою головою кошовий. – Чи ж не я тебе прохав вдавати з себе ревного служаку, а тим часом реєстровців та посполитих докупи гуртувати.

– Не так сталося, як гадалося, пане кошовий, – з жалем мовив Павлюк. – Ми вже з гетьманом реєстрового війська Василем Томиленком почали було до таємного повстання готуватися, та…

– Запроданці продали? – швидко запитав Сулима.

– Продали, – зітхнув Павлюк. – Гетьман Томиленко вже й універсали полковникам розіслав, щоб запасалися харчами та порохом, дехто й готувався. А ось переяславський полковник Сава Кононович з гетьманським універсалом подався у Бар до коронного гетьмана. Щось там нашепотів Конєцпольському, і пішло… Хоча доказів проти Томиленка і не було, але булаву в нього забрали і передали її тій продажній шкурі, Кононовичу. А служити під орудою запроданця в мене не було сил. Захопив я з собою сотню – і гайда до вас. А на Україну я ще повернуся, щоб продовжити справу великих отаманів Косинського, Наливайка, Тараса Трясила.

– Бог тобі в поміч, – кошовий поставив на стіл карафку і три срібні келишки. – Нумо, вип'ємо за твій приїзд. І за ту пожежу, котру ви, сини мої, роздмухаєте на всю Україну. І пиймо до дна, на дні добрі дні і добра година!

– Щоб не було ворогам добра! – гаряче мовив Павлюк.

– Щоб Україна була вільною птицею у вільному небі! – вигукнув Сулима.

Випили, гомоніли…

– То задумка наша така, пане кошовий, – ділився своїми думками Сулима. – Зруйнуємо Кодак, викишкаємо панів з порогів і дамо Павлюку кілька тисяч запорожців для початку. Хай веде їх на Вкраїну.

– Після Кодака підемо до Черкас! – твердо сказав Павлюк. – Замок там багатий, чимало армат, великі запаси пороху, свинцю та куль. Захопивши черкаський замок, розішлемо по містах і селах України повстанські універсали. Люд звідусіль потече до нас. Зараз Україна – що бочка з порохом. Вже збираються по лісах загони, палять панські маєтки. Але потрібна іскра. Одна лише іскра!

– Святе діло задумали, – мовив кошовий. – Починайте з Кодака і летіть на Україну!

Вже коли виходили, Сулима затримався в дверях.

– Пане кошовий, там біля ганебного стовпа двоє козаків…

– Ти хотів сказати, пане отаман, злодіїв? – сердито перебив його кошовий. – Були вони козаками!

– Але вони можуть вдруге ними стати! – запально вигукнув Сулима. – Віддайте їх мені.

– Вони мусять понести ту кару, яку заслужили, – холодно мовив кошовий. – Щоб інші честі не губили і звання святого козацького. Щоб лицарями були, а не злодюгами!

– Це так, – погодився Сулима, – вони заслужили сувору кару. Але ж їх заб'ють на смерть. Ліпше я заберу невдах з собою, хай біля Кодака кров'ю змиють вину. Загинуть, так з честю, живі лишаться – людьми стануть.

– А правду каже батько Сулима, – озвався Павлюк. – Як їх гамселить дубцями, то хай ліпше вони ворогів погамселять.

Кошовий махнув рукою.

– Беріть! Мо', що й вийде з них!