Розділ «Книга перша Обізвався серед Січі курінний Сулима»

Розділ п'ятий

Щовечора перед заходом сонця сурмили «зорю», міст через рів піднімали, робили перекличку, чи всі драгуни на місці, і замикали ворота – до ранку нікого не впускали до фортеці і нікого з неї не випускали, хоч би яка не виникала потреба. Така обережність після двох нападів на залогу була не зайвою. Комендант у супроводі кількох драгунів сам особисто перевіряв, чи міцно зачинена брама, потім обходив фортецю, піднімався в бастіони, до сигнального дзвона, перевіряв варту на стінах, аби впевнитись, що всі на своїх місцях і пильно стережуть фортецю. Варті повсюди наказував:

– До ранку не стуляти очей! Хто засне – зарубаю на місці! Як собаку! Пильнувати все навколо. При перших же підозрілих звуках вночі – здіймати тривогу і будити мене.

Вигляд у коменданта – злий і прискіпливий, варта витягується під його важким поглядом і клянеться до білого ранку не стуляти очей. Але тільки комендант ішов далі, як сторожа посміюючись вкладалася спати. Ніхто не бажав маятись на стінах усю ніч. Все одно, скільки не пильнуй, до ранку нічого не трапляється. Щоправда, одного вартівника вони все ж зоставили на ніч – біля сигнального дзвона. Коли що помітить підозріле – бемкне у дзвін, цього й досить. Так міркувала варта і вкладалася спати, сама того не підозрюючи – назавжди.

Обійшовши бастіони, комендант довго стояв на стіні, в задумі дивлячись на Дніпро. Ніч темна, глуха й задушлива. Жодної зірки чи світлої цятки, як обложили небо важкі хмари вдень, так і тримають його в облозі. Зі степу тягне духотою, духмяними запахами трав. На душі в коменданта важко. Не довіряв він ані ночі, ані своїй варті. Внизу широкою стрічкою білів Дніпро, за ним – густа темрява, у якій глухо шумів Кодацький поріг. Хто там ховається в пітьмі Задніпров'я?

Комендант почував себе неспокійно, якась неясна тривога то наростала в його грудях, то затихала, то знову бентежила. І невідомо, звідки вона бралася і що віщувала. Бентега полонила коменданта ще звідтоді, як реєстровці розбили загін драгунів, а самого комісара фортеці шляхтича Пшияловського загнали у рів, де він благополучно й околів, наштрикнувшись на дубове кілля. Ну, скажімо, Пшияловському туди й дорога, біс із ним! Він, Маріон, легко позбувся донощика – це навіть добре. Але де взявся той загін козаків і той гарячий сотник Павлюк? І куди він зник – повернувся на Україну чи гайнув на Запоріжжя підбурювати січовиків?

А сталося так. Пшияловський із загоном драгунів поїхав на чергові лови втікачів – такі поїздки відбувалися щодня. День загін водив комендант, день – комісар. Так і чергувалися. Досі все закінчувалося благополучно, більше того, частенько вдавалося ловити втікачів, а того разу їх ледь самих не спіймали. Неприємності почалися на самому початку – застряв підйомний міст. Як брамники не крутили важке колесо, міст застряв і повис – ні сюди ні туди. Пшияловський огрів канчуком брамника, старшого варти, але й те не допомогло. Зрештою міст таки вдалося опустити на рів, але настрій в комісара був геть зіпсований – поганий знак, коли підйомний міст перед виїздом у степ застряє. Загін витягнувся в одну лінію, доки проїхали обшир, де були розкидані гостроконечники, а далі розпорошився й, охоплюючи якомога більше простору, повільно рухався вгору понад Дніпром. Зазирали в кожну балку, шастали в прибережних очеретах та кущах – чи там, бува, не причаїлися втікачі?

Комісар похитувався в сідлі й відчував, як з кожною хвилиною псується його настрій. Похмуро зиркав навсібіч, і в кожній балці йому ввижалася засада. Тим лотрам із Запорогів вірити не можна. Але чи зважаться вони на штурм такої фортеці, як Кодацька? О ні, вкотре переконував себе комісар, в того бидла й путніх полководців немає, і лицарством там не пахне. Набіжать, погаласують, шаблями помахають і розбіжаться… Хоча… Щось надто багато стало втікати селян на Січ. Така масова втеча хлопів на Запороги спостерігалася останнього разу п'ять років тому, перед повстанням Тараса Трясила. Невже знову хлопи щось затівають? Тільки знайдеться поводир, так і спалахне Україна. Єзус Марія, що це за непокірна й свавільна країна – одне повстання йде за одним. П'ять-сім літ як трапляться спокійні – моли Бога. І коли вже вдасться навіки вгамувати хлопство? А ще комісара дратував комендант фортеці. Сто дяблув! Він більше не може терпіти того знахабнілого француза. Подумати тільки, бідний найманець, а сміє йому, уродзоному шляхтичу, вказувати! Ні, коменданту треба наступити на хвоста, щоб не задирав його високо. Адже він, комісар, старший у фортеці. Коли його лишав тут коронний гетьман, то наказував:

– Покладаюсь на вас, як на відважного лицаря Корони! Щоб ні одна миша не прошмигнула на Січ. Знищуйте всіх непокірних! Перегородіть раз і назавжди холопству дорогу на Запороги, і тоді ми викорінимо трикляту Русь! Заодно, – коронний гетьман понизив голос, – стежте і за комендантом та драгунами-найманцями. Коли що – повідомляйте мене. Не забувайте: ви шляхтич, вірний син Корони й ойчизни, а вони – зайди. – І врочисто закінчив: – Я лишаю вас на передньому краї боротьби із схизматством! Надійде час, і пан комісар Кодака поведе війська на Січ. Панові комісару випаде честь знищити бунтівне гніздо за порогами, і мир та спокій тоді нарешті запанують в маєстаті!

О, ті слова коронного гетьмана найсолодші в світі! Пшияловський посміхався до своїх мрій, уявляючи, як він, знищивши Запорозьку Січ, на білому коні повернеться у Варшаву…

Пронизливо закричав над Дніпром сполоханий птах, потім заіржав кінь – один, другий… Опам'ятавшись, Пшияловський оглянувся – фортеця лишилася далеко позаду. І комісар відчув той неспокій, що завжди на нього находив, як тільки-но він залишав глухі мури. Розтягнувшись, драгуни поволі рухались уперед. І тут комісар побачив, як з балки вирнуло кілька чужих вершників.

«Здається, реєстровці», – полегшено перевів подих Пшияловський і крикнув уже вільніше:

– Ей, ви?! Сто дяблув! Стійте! Хто ви такі?

– Та ми й так стоїмо, хай пан не дуже лякається, – насмішкувато відповів передній вершник. Його жовта, оторочена чорним смушком шапка була хвацько заломлена набакир. Голубий кунтуш розстебнутий, на губах блукає глузлива посмішка.

– Я востаннє питаю, хто ви за їдні?

– А ти хто такий, що галасуєш? – спокійно озвався вершник в голубому кунтуші.

– Я єстем комісар Кодацької фортеці!

– Он воно яка птиця! – удавано вражено протягнув вершник і блиснув білими зубами. – А ми вже думали, що ти якесь лайно.

Козаки біля нього зареготали.

– Пся крев! – ошалів Пшияловський. – Я велю вас до дябла зрубати за образу моєї шляхетської гідності! Хто ви такі?