Розділ «Книга перша Обізвався серед Січі курінний Сулима»

– Павлюк! Павлюк прибув!

Сулима рвучко оглянувся: на січовий майдан вже виходили рівними рядами козаки-реєстровці в голубуватих кунтушах. Попереду, широко ступаючи й осміхаючись, простував чорнявий сотник з світлими і чистими очима, що квітли на його засмаглому лиці, наче ромашки.

– Ба, Павлюк до січового гнізда залетів! – пішов йому навстріч Сулима. – Здоров був, сину!

– Здоров, батьку! Ти ще живий, не задушили тебе лядські фортеці? – весело вигукував Павлюк, розставляючи руки для обіймів.

Вони обнялися, потім Сулима відступив на крок, милуючись Павлюком. Перед ним стояв високий, молодий і гарний козак, аж танцював на місці від збудження, бо не міг встояти і хвилини, все кудись поривався, сипав словами, як горохом, сліпив своєю білозубою посмішкою та сяяв світлими, як ромашки, очима. Павлюка знали й любили на Січі, де він був своїм серед своїх.

– Не в гості, батьку, залетів я, не в гості, – торохтів Павлюк, – а за поміччю. Не маю більше сил служити польському королю. Багну я користь рідному народові принести. Тож і спішу, допоки на цьому світі. Допоможіть нам, запорожці, підняти Україну. Завтра вся Україна заклекоче, як у повінь велика вода. І панству прийде край! Я привів сотню реєстровців, таких, як і сам, запальних. Дайте мені ще козаків. Я поведу їх на Вкраїну, аби запалити великий вогонь. А там до мене, як струмки до ріки, потече люд. Україна нині як порох, досить іскри – і буде пожежа. Велика пожежа. Буде славна пожежа!

Павлюк говорив гаряче, збуджено, уривчасто, і здавалось, що від його гарячих слів земля буде горіти. Він і стояти не міг, аж танцював на місці від зваги, що так і переповнювала його вщерть.

– Святе діло задумав, сину, і запорожці будуть тобі першими поплічниками і братами! – вигукнув Сулима. – Підпалимо пожежу, славну пожежу! У відблисках тої пожежі люд побачить себе, нас побачить, що недарма ми жили. Але по путі на Україну нас чекає осине гніздо.

– Кодацьку фортецю маєш на оці, батьку?

– Так, сину, вона як більмо на нашому оці. Доки її не зруйнуємо, про славну пожежу на Україні годі й думати!

Павлюк трохи гордовито блиснув світлими очима.

– Тоді, батьку, привітай мене з початком! Я днями добряче наполохав драгунів, як зайці втікали та степ трупами встеляли. А їхній комісар, певно, й досі стирчить у рові на кіллі, як жаба, котру настромлює сорокопуд на колючках терну.

І розповів Судимі про свою зустріч з Пшияловським.

– Вдаримо, батьку, спершу на Кодак. Я і мої хлопці в твоєму загоні. З сьогоднішнього дня. А з Кодака на Вкраїну.

– Але ж і швидкий ти, сину! Як порох.

– Мокра тільки риба. І холодна. І байдужа. Я хочу горіти. І згоріти, але хай мій вогонь освітить людям шлях хоч на один крок уперед. Хоч на один крок, і я буду щасливий. А мій попіл хай удобрить землю. Хоч одну пучку рідної землі, і я буду щасливий. Бо в ту пучку потрапить родюча зернина.

– Святі слова, – замислено мовив Сулима, і по хвилі рішуче: – Ходімо до кошового, з ним і утрясемо все що треба.

– Пане кошовий! – весело вигукнув Сулима, переступаючи поріг. – Ось подивіться, якого лицаря веду! Йому казали, щоб він ревно служив королю та Речі Посполитій, а він накивав п'ятами на Січ.

– Чи ж, бува, не Павлюк прилетів на Базавлук? – незважаючи на свою повноту, досить жваво підхопився кошовий. – Проходь, козаче, до нашої хати. Радий тебе бачити. Так, кажеш, утік з України?

– Утік, – розвів Павлюк руками. – Тільки не з України, пане кошовий, а від клятої шляхти, най би і слід її запав! Несила більше служити душогубам свого народу. Швидше вовком згоджуся вити.