Розділ «Книга перша Обізвався серед Січі курінний Сулима»

Гнат оглянувся, до них підходив осавул Кирпа.

– А хоч би і ваша милість, – спокійно мовив Ярема. – Не велике ви цабе, пане осавуле, як і сокиру в руки візьмете. А ми не лайдаки, а – козаки!

Гнат з подивом глянув на побратима. І не боїться отаке казати. У п'ятнадцять літ треба бути сміливим, щоб різати у вічі правду. Як он Кирпу пересмикнуло від тих слів! Не те що почервонів, аж почорнів. Наче хто в шаровари йому їжака всунув.

– Слухай, лайдаче, що тобі старшина велить! – закричав Кирпа верескливим голосом. – Розійшлися, далі нікуди! Вже й батькувати починаєш. Шеляга за душею немає, а на старшину рота дере.

– Не шелягом цінується людина, – на диво спокійно відказав Ярема. – В декого шелягів, може, забагато, а кебети чортма! Пихи ж тої на десятьох вистачить, от і горлопанить, як дурний із-за вутла!

– Голота! – крізь зуби процідив Кирпа. – Та я таку сірому, як ти… Та я тобі карка зломлю, та я…

А тут де не візьмись – Дмитро Гуня. Так і підскочив до Кирпи потемнілий, аж руки трясуться від обурення.

– То ти пан, виходить? – Гуня був ладен з кулаками кинутись на Кирпу. – Пан, питаю? А ми хто? Бидло? Хлопи? Чули вже! Сюди, на Запоріжжя, ми прийшли, щоб людьми стати, а не бидлом. А ти в пани прешся? На шиї нам хочеш сісти? Не вийде!.. З тебе такий старшина, як з моєї сокири плавець. На ось!.. – і скрутив Кирпі дулю. – Понюхай, чим пахне! Чого кирпу вернеш? І затям: я все життя панам сала за шкіру заливаю. І тобі заллю.

Вони вже ладні були вчепитися один одному в петельки, як раптом пролунав спокійний, трохи насмішкуватий голос:

– А чого це ви, як ті півні, понастовбурчували пір'я? – Біля них стояв Сулима.

– Та ось… – Гуня важко дихав, – в козацькі пани лізе один злостивець. А я до нього в хлопи збираюся йти.

– Пане отамане курінний! – Кирпа підбіг до Сулими. – Що ж це таке виходить? Ніякої тобі поваги до старшини. Такі огурні та строптиві, що хоч кіл на голові теши!

– Повагу, осавуле, треба ділом заслужити, а не криком, – спокійно мовив Сулима і додав з жалем: – Ех ти, осавуле! Не той у тебе дух.

– Але я старшина! – закричав Кирпа, і його торбинки на поясі так і затряслися. – Я старшина, і вони мусять мене слухати! Я їм не простий козак-сірома!

– Не простий козак-сірома, кажеш? – поспитав Сулима, і очі його звузилися й потемніли. – Ну, коли вже ти старшина, то ось… – Сулима мовчки взяв у Гната сокиру, підійшов до ясена і легенько цюкнув, але сокира так і вп'ялася в деревину по самий обух. – Коли ти старшина, то витягни сокиру.

– Нам це не в забарі… Одною рукою?

– Тягни одною, – знизав плечима Сулима.

Кирпа хвацько підбіг до ясена, схопив сокиру, рвонув на себе, але сокира – ні з місця. Кирпа тоді щосили засмикав, піднатужився, аж шия почервоніла.

– Зараз, пане отамане, один мент… – метушився він біля ясена і ще вище закачував рукава. – А може, я двома руками візьмусь?

– Хоч і трьома, коли маєш, – відказав Сулима.