Розділ «Книга перша Обізвався серед Січі курінний Сулима»

– Хлопці! – загорлав на увесь шинок. – П'ємо й гуляємо! Пан осавул нас вгощатиме!

Козаки реготали, аж шинок тріщав. Кирпа, котрий заникнув до шинку з надією хильнути на дурничку, почувши таке, позадкував було до дверей. Але шлях йому загородили.

– Що це ти, пане осавуло, – підійшов до нього Кикошенко, – понагрібав золота в торбиночки, а сам на чужий коровай?

– Що ви, що ви, – розгубився Кирпа. – Яке злото? Щербатий шеляг у мене ще, може, й знайдеться, а ви – злото. Та я не пам'ятаю, коли востаннє щире злото й тримав у руках.

– Га-га-га!.. – регоче Кикошенко. – А коли ми тебе полапаємо за боки, га? Та ще й витрусимо твої торбиночки, га?

– Не маєте права! – позадкував Кирпа. – Я самому кошовому на вас поскаржуся!

– Скаржся! І не тіпайся, жмикруте. Ми на твоє злото не зазіхаємо, бо в нас і своє сьогодні водиться. А завтра не буде, то й біс із ним. Завтра і без злота проживемо.

З цими словами Кикошенко витягнув з шароварів капшук, помахав ним перед носом Кирпи.

– Чув, як дзвенить?

– Дзвенить, дзвенить, – погодився Кирпа. – Мабуть, добра монета.

– Та вже ж не якесь лайно в капшуку, а щире злото. – І Кикошенко висипав собі в жменю кілька блискучих талярів, сунув під ніс Кирпі. – Бачив, яке добро?

– І проп'єте отаке багатство?

– Проп'ємо! – кричав Кикошенко. – На бісового батька воно здалося!

Кирпі забракло повітря – жменю талярів протринькати? З трудом ковтнув слину, ще раз перепитав:

– І ото прогуляєте всі таляри?

– До останнього! – не вгавав Кикошенко. – Будемо шкварити гопака та співати пісень. А тобі жалко? Чужого добра? – Підморгнув козакам, повернувся до Кирпи: – Хочеш, і ця жменя талярів буде твоєю?

Кирпа аж кинувся до Кикошенка.

– За так?

– Ні, за так тільки комарі гризуть. А ти лізь під стіл і кукурікай там.

– Як? – не второпав Кирпа.