Розділ «Книга перша Обізвався серед Січі курінний Сулима»

– Козаки! Отамани! Лицарство січове! Шляхта не може спокійно спати доти, доки за порогами твердинею і оплотом України стоїть Січ! – гримів Сулима, і голос його гучнішав з кожною хвилею. – На Дніпрі, на святій українській річці, якраз на Кодацькому порозі, вона спорудила фортецю і поселила там німецьку залогу. Кодацька фортеця відгородила нас від України. Залога перехоплює втікачів, чинить над нашим людом звірства і наругу. Укріпившись на Кодаці, ляхи з часом забагнуть ще ближче підсусідитись до Січі, аби оточити її фортецями і задушити!

– Не бувати ляхам на запорозькій землі! – крикнув високий худий козак з чорними вусами, котрий стояв неподалік Гната. – Не потерпимо душителів у себе під боком. Інакше гріш нам ціна, козаки!

– Правильно! – залунали голоси.

– То – Дмитро Гуня, – шепнув Ярема, показуючи на високого та худого козака. – Хоробрий лицар і добрий товариш. А ото біля нього стоїть Яцько Остряниця, також батьків побратим.

– Не бувати ляшкам у нашому краї! – гудів майдан. – Викуримо ос!

Сулима підняв руку, закликаючи до тиші.

– А злота у фортеці достобіса? – пролунав раптом хриплий голос. – Але правду кажи, отамане!

Сулима метнув гнівний погляд на той голос:

– Не знаю, скільки злота у Кодацькій фортеці, осавуле Кирпо, бо не лічив його.

– Кирпо, готуй капшуки та на пояс їх чіпляй! – глузливо крикнув Дмитро Гуня. – Гляди, ще й пояс не витримає, шаровари спадуть!

– Він його в пазуху нагребе, – почулося з іншого боку.

Майданом пронісся сміх.

– Не в злоті річ, осавуле Кирпо, – заговорив Сулима. – Я з десяток фортець на своєму віку брав, але так і не нажив злота-срібла. Бо не за злото б'ємося ми, запорозькі козаки, не за червінці, а за волю свого народу! І єдина нам плата за кров нашу, за голови наші, зложені в боях, – вічна шана і дяка народу нашого вкраїнського. А це – найвища плата, яку тільки можна одержали. Так я кажу, товариство?

– Так, батьку, так! – відповів майдан.

А Сулима вже далі гримів:

– Коли ви, українські козаки, не хочете ходити у ярмі, коли ви збагнете, щоб Січ наша твердинею стояла на страх ворогам, як надія поневоленого люду, збирайтеся у похід. Я був на розвідці біля фортеці. Вона міцна, а мури її високі, а рови її глибокі, та немає таких фортець, яких би не взяло товариство. Чи так я кажу?

– Так, батьку, так!

– Зруйнуємо Кодак, і вся тут мова! – крикнув Дмитро Гуня. – Щоб і духу лядського не було на Дніпрі!

Стрепенувся Сулима, ніби виріс на очах у козаків, а дужий голос задзвенів молодо і завзято:

– Хто не боїться смерті, хто хоче погуляти зі славою, ворогам голови постинати, християнський люд з неволі визволяти, хто хоче, щоб слава нашої матері Січі ще вище злетіла, – збирайтеся в похід!